27

Кріан

Це було боляче.

Вона пройшла з передпокою на кухню, сперлася руками на підвіконня, а чолом притулилась до віконної шибки.

Світанок втратив яскраві барви і перетворився на блідий і холодний зимовий ранок.

Я наздогнав її, обійняв за плечі, припав щокою до маківки.

— Не кажи так…

Вона стрімко віддалялася, лишаючи мене самого у чужому незнайомому світі. А я хотів повернутися, повернутися на півгодини назад, повернутися у її обійми.

— У дечому він правий, — зітхнула Люба.

Мої руки завмерли на її плечах.

— Що ти маєш на увазі? 

Невже вона і справді повірила у всю ту гидоту, що він наговорив? У що саме? 

— Ти підеш. Залишиш мене. Тож, не треба продовжувати. Не треба зближуватись… — голос її тремтів. — Я не хочу страждати, чекати, тішити себе надією, що ти повернешся. Не хочу всього цього знов.

Я обійняв її міцніше, притис до себе.

— Ти й не уявляєш, як би я хотів залишитись…— прошепотів я їй у маківку.

“...більше за життя” — ледь не зірвалася в мене банальна фраза. Але я змовчав, бо то була неправда. Якби сталося диво і просто зараз відкрився портал в Урденс, я би пішов. Між жити без неї і померти поряд з нею за кілька годин, я обрав би жити. Бо навіть життя сповнене жалю за втраченою неймовірною жінкою, це все ще життя.

— …але я не можу.

— Так, звісно. Всі ви не можете. У чоловіків завжди є обставини, важливіші за мене, — сказала вона з гіркотою в голосі. — Тому я і не хочу наступати знову на ті самі граблі. Не хочу закохуватись в чоловіка, бути з яким у мене немає жодних шансів.

Вона злегка спробувала скинути мої руки, розімкнути обійми, але я не відпустив.

 — Він настільки тебе ранив? Той, жонатий?

Я розумів, що ця тема небезпечна. Вона може знову вибухнути, але хай краще злиться, хай краще лається і б’ється, тільки не відсторонюється.

— Ні, — сказала вона після довгої паузи. — Не він. То був мій батько.