26

Кріан

Такою я запам’ятаю її на все життя. 

Збентеженою, з почервонілими від поцілунків губами, на фоні помаранчево-рожевого світанку. Блідою, втомленою. Вродливою.

На все життя.

Скільки б його тут мені не лишилося…

— У вас в Урденсі всі такі нахабні? — Люба нарешті глянула мені в очі, але одразу відвела погляд.

Не погодилась, але й не відмовила.

— Хотілося б думати, що я особливий.

Я чекав її відповіді, як вироку. Думки про  смерть лякали. Як це, усвідомити і прийняти те, що скоро перестанеш існувати, зникнеш без сліду? Як це взагалі можливо прийняти?

Та ще більше лякала власна безпорадність.  Неможливість зробити хоча б щось, якось вплинути на власну долю. 

Кажуть, перед смертю не надихаєшся. Але мені хотілось. Хотілось вдихати запах її волосся, цілувати її вуста, обіймати… Таку теплу, таку живу… Стільки, скільки зможу. До останньої хвилини, поки я при свідомості. 

— Це означає “так“ чи “ні”? — запитав я пошепки.

Я обіцяв не змушувати. 

Вона мовчала і це мовчання краяло мені серце. Як же важко буде дотримати обіцянку, якщо вона відмовить. Але я дотримаю, я сильніший за свої бажання, сильніший навіть за страх неминучої смерті.

Не в змозі більше чекати на відповідь, нахилився до неї.

— Люба, — прошепотів я. — Будь ласка, поцілуй мене…

Я нахилився ще нижче, так, що її подих торкався моєї шкіри. Але останній крок лишався за нею.

І вона його зробила.

Торкнулася кутика моїх губ. Обережно, невагомо.

Мої руки зімкнулися  за її спиною.

Я хотів розчинитися в ній, забути себе повністю. Не було більше реальності, не було холодного світанку за вікном, не існувало. Були лиш я і вона. 

Я цілував її маківку, притискав до себе. Живу, гарячу. І вона линула до мене, сповнена ніжності, така лагідна.

Наші губи зустрілися і я втратив відчуття часу.

***

Я не одразу почув стукіт у двері, не одразу його усвідомив.

— Ти когось чекаєш? — прошепотів я їй у губи, розірвавши поцілунок.

— Ні, — коротко відповіла вона і знов потягнулася до мене, не бажаючи відволікатись.

А стукіт  все не припинявся. Я намагався ігнорувати, не помічати його, але романтичний момент був вже безнадійно втрачений.

Люба знервовано глянула в сторону дверей.

— Не відкривай, хай йдуть собі…— я притис її міцніше, не бажаючи розривати обійми.

—Може, це сусідка… Може, щось сталося…— я відчув як вона напружилась.

Пішов відкривати сам, не питаючи її дозволу. Якщо щось справді сталося, то розібратися з цим краще мені.

За дверима виявився Сашко.

“Де, в біса, моя шпага?!” — промайнуло в моїй голові.

Момент для бійки був дуже невдалий. Магічне виснаження вже давалося взнаки. Голова  трохи паморочилась, ходити рівно я ще міг, але відчував, що координація погіршилась.

Реакція моя теж погіршилась, бо я не встиг виштовхати його і закрити двері перш ніж він повалився на мене так, що мені довелося його ловити.

— О, а ти теж тут, мушкетьор нєдодєланий, — п'яно посміхнувся він, але на ногах в останній момент втримався.

Від нього тхло алкоголем, як із діжки.

— Нащо ти прийшов, Саша, — спитала Люба стоячи на порозі кухні і схрестивши руки на грудях.

— Я прийшов… я прийшов поздоровити тебе з Новим Роком! Ми ж с тобою за новий рік ще не випили… от із ним теж не випили…— він спробував мене чи то вдарити в бік, чи то обійняти, але робив це так повільно та не скоординовано, що ледь не впав, коли я просто зробив крок від нього.

— Отже ти для цього сів п’яним за кермо? Для того щоб поздоровити мене з Новим Роком? — вона сказала це так, що, здавалося, в кімнаті холодніше зробилося від її тона.

— Ааа…— він лише відмахнувся, — Давай вип’ємо… — знов повернувся до мене, — за свято, тиж п’єш… Шо ти носом крутиш? Ми ж не чужі люди, одну бабу трахаєм…

Я на якусь долю секунди навіть не повірив своїм вухам.

— Не чіпай його, Кріан,— встигла сказати вона. 

Так, вона все правильно зрозуміла, я збирався натовкти йому пику. І цього разу без переломів не обійдеться.

— Люба?!— я не вірив, що вона збирається його захищати.

Невже вона серйозно? Невже збирається терпіти це неподобство?

— Хай скаже. Хай скаже все, заради чого прийшов.

Вираз обличчя в неї зараз був такий… на смерть і то лагідніше засуджують.

— Так… я прийшов сказати, Люба, що ти ще пожалієш що такого чоловіка як я втратила… Та кому ти взагалі потрібна, крім мене? На роботі весь час, готувати не вмієш і дупа в тебе товста… А я тебе готов був терпіти… От шо ти думаєш, патлатий оцей с тобою буде? На оцю пику солоденьку повелася? Та в нього таких дур, як ти, вагон і тєлєжка. Поматросить тебе тиждень-другий і звалить. І не дзвони мені тоді, не треба мені об’єдкі.

— Промова завершена? — спокійно спитала вона.

— Втратила ти нормального пацана, будеш тепер з котами жить…

— Не бачу в котах нічого поганого. Коти не напиваються і не розказують мені яка в мене дупа товста.

— І, раз ти тепер з ним чпокаєшся, віддай мені мій подарунок, — він сказав це так пихато, наче переміг у якійсь дуже важливій суперечці, але те як його хитало із сторони в сторону, робило цю картину геть жалюгідною.

Як же це принизливо! Як чоловік взагалі може до такого опускатися? Як оце от взагалі можна називати чоловіком?!

— Із задоволенням, — сказала вона якось хижо і вийшла з кімнати.

Вона просила його не чіпати, але… Але ж не можна таке терпіти. Хоча б ніс йому розіб’ю…

Я вагався занадто довго, бо Люба повернулася в передпокій вже за кілька секунд і протягнула йому конверт.

Хай тільки спробує зробити до неї крок, я йому одразу обличчя переламаю.

Мабуть він відчув мої наміри, бо, забравши конверт, навіть відступив від неї.

— Тепер все сказав? То забирайся звідси.