25

Люба.

— То спробуй вижени, — холодно сказав він.

Я на мить розгубилася. Не те щоб я й справді хотіла, аби він чекав на своїх рятівників у під’їзді. Мені було б достатньо, якби він визнав, що був неправий і не мав лізти не в свої справи.

Ну нічого, посидить хвилин двадцять на холоді, подумає про свою поведінку, потім назад його пущу.

— Геть з хати, — я намагалася говорити твердо і впевнено.

Він встав, вийшов з-за столу, та так і залишився посеред кухні, схрестивши руки на грудях.

— А якщо я не згоден?— з викликом запитав він.

Він що думає, що як він принц, то я вже в своему домі не хозяйка?

Передпокій був прямо за його спиною, тож я просто щосили штовхнула його геть з кухні. Він навіть не ворухнувся. Я пхнула його ще і ще раз. З таким самим успіхом могла б штовхати вантажний потяг. 

— Може швабру собі на допомогу візьмеш? —   нахабно посміхнувся він.

Я глянула e його самовдоволене обличчя і згадала, що взагалі-то переді мної чоловік сильніший за мене фізично, та ще й такий, що володіє магією. І, можливо, треба було б бути обережнішою. Та було вже запізно. Його руки лягли мені на талію та міцно притиснули мене до чоловічого тіла. Я знову штовхнула його в груди, цього разу намагаючись звільнитися.

— Пусти…

Хотіла сказати вимогливо, а вийшло чомусь жалістно.

Одна його рука лишилась на моїй талії, не даючи відсторонитися, а інша лягла мені на потилицю. Він пригорнув мене до себе, жадібно вдихнув запах мого волосся. 

Серце закалатало в грудях так, що здавалося зараз вистрибне.

—  Навіщо?—  тихо відповів Кріан. — Навіщо тебе відпускати? Ти ж тоді виженеш мене…

Його губи торкнулися моєї скроні. Такі м’які та гарячі. Пальці зарилися в моє волосся, торкнулись шиї. Сироти побігли по тілу від цього дотику.

— Пусти мене… , — я ще раз спробувала відштовхнути його, впершись долонями в груди, хоча вже розуміла, що сили мені не вистачить. 

Голова йшла обертом від його п’янкого запаху, його п’янких дотиків…

Чи я боялася? Мабуть. Трохи. 

Але не його. Якби він просто хотів скористатися тим, що він сильніше, в нього було вдосталь часу. 

 — Не хочу відпускати…— прошепотів він, торкаючись губами мого вуха.

Я боялась не його, а того, що втрачала контроль над ситуацією.

Його губи опустилися нижче, до моєї шиї.

— Я не дозволяла мене торкатися, — виклала я останній аргумент. Звучало не переконливо. Мабуть тому, що це знову був шепіт, а не крик.

 — А пам'ятаєш, як ти мене поцілувала без мого дозволу, — Кріан сказав це так, наче промуркотів, і трохи відсторонився, з цікавістю спостерігаючи за моєю реакцією.

Я відчула, що обличчя запалало чи то від злості, чи то від сорому.

—  Я ж вже вибачилась за це!

— Я теж вибачусь, — сказав він ледь хрипким голосом. — Потім.

Кріан повільно нахилився. Він не поспішав. Його поцілунок, спочатку обережний, майже цнотливий, ставав все відверпішим. Із кожною хвилею його ніжності я втрачала відчуття реальності, забувала нащо мені опиратися.  

Я облишила свої спроби вирватися. Насолоджувалася його дотиками. Обплела руками його шию. Долоні ковзали по його широким плечам, вивчали обриси ключиць крізь шовк сорочки. Я чула шалений стукіт серця у його грудях.

Натиск трохи ослаб, тепер він знов цілував мене повільно та обережно. Кінчики його холодних пальців торкнулися мого обличчя, наче вивчаючи його. Я зарилася пальцями в його волосся, таке м’яке та шовковисте. Кріан голосно вдихнув розриваючи поцілунок. І тепер вже я потягнулася до нього, бажаючи продовження. Цілувала, а він відповідав. Його руки ковзнули вздовж мого тіла і пальці торкнулись оголеної шкіри  під светром.

Я різко сіпнулась від неочікувано холодного дотику. Наші погляди зустрілися, він дивився на мене шаленими, сп’янілими очима. 

Раптом я зрозуміла — він мене вже не тримає.

Спішно зробила крок назад, забираючи від нього руки.

Це було неочікуваним поверненням до реальності. Ми стояли один навпроти одного посеред кухні і обидва тяжко глибоко дихали. 

Йому знадобилося кілька секунд, він кліпнув і вираз його очей став таким самим як і раніше. Хіба що більш втомленим.

— Що ж, якщо хочеш заліпити мені ляпаса, то зараз саме час, бо я заслужив — сказав він спокійно та з якоюсь сумною посмішкою.

— Ти не мав так чинити, — я намагалася говорити спокійно, але голос мій все рівно тремтів. — Так, я поцілувала тебе без дозволу, але це інше. Ти чоловік, ти сильніший за мене. Ти міг це припинити у будь-який момент, але не опирався. Я опиралася, а ти… ти…

— Та я ж і не сперечаюся. Я винен. Визнаю. Хочеш, щоб я пішов? — сказав він майже без емоцій.

Мені було ніяково. Я вже навіть не пам’ятала через що почалась суперечка. Навіть, якщо виставлю його за двері, все одно думати буду лише про його поцілунки.

Я похитала головою.

— Ти все одно вважаеш усіх чоловіків поганцями. Тож, краще бути поганцем, який поцілував жадану жінку, ніж поганцем, який цього так і не зробив, — продовжив він.

— Так це була… помста? —  було гірко це чути. — Я зачепила твоє самолюбство і ти вирішив зробити мені назло?

— Я поцілував тебе, бо хотів тебе поцілувати, — він зробив невеликий крок назустріч, а я інстинктивно відступила назад. — І, як і обіцяв, приношу за це вибачення, — ще крок вперед. — Обіцяю, більше не цілувати тебе без твоєї згоди, — ще крок вперед. 

Кухня в мене невелика і відступати вже немає куди. За моєю спиною вікно і сідниці вперлися у підвіконня.

— Отже, — продовжив він, скоротивши між нами дистанцію, — тепер, коли ми з'ясували, що я поганець, коли я повернув тобі “ борг” з поцілунком і вибачився за це, — Кріан зробив останній крок. Він не торкався мене але нас розділяли лічені сантиметри і його близькість знов хвилювала так сильно, що я не могла дивитись йому в очі прямо. — Тепер ти дозволиш себе поцілувати?