24

Кріан

— Ні, я так не думаю, — я обережно торкнувся кінчиків її пальців, що лежали поверх горнятка. — Просто тобі непощастило зустріти негідних чоловіків.

— Ой, тільки не починай про "мужика нормального в тебе не було", — вона скривился, наче лимон з’їла, і забрала руки.

— Чому? Чи ти вважаєш їх зразками моралі?

Вона не відповіла, дивлячись у вікно. Ніч відступала, і небо з вугільно-чорного стало темно-сірим.

— Сашко не збирався з тобою одружуватися. Він мені так сказав.

Опускатися до переказування пліток не хотілося, але після її історії я вважав, що не маю права мовчати.

Люба перестала розглядати вікно і глянула на мене прямо і жорстко.

— Не лізь не в свою справу. — прошипіла вона, наче змія.

Ось звідки в неї ця агресія? Адже я на її боці, не звинувачував її ні в чому. Ні в тому, що вона сама таких чоловіків обирає, ні у романі із жонатим.

— А я вважаю, що це тепер і моя справа, — я встав і, спираючись руками на стіл, нависнув над нею. — Якщо вже я зруйнував твої заручини, які все одно не закінчилася б весіллям, то я очікую почути від тебе хоча б подяку.

У цієї жінки талант виводити мене з рівноваги.

Вона встала і дивилася на мене знизу вгору, як відважне, готове до бійки, кошеня, хіба що шерсть дибки не стоїть. Вона нижче за мене майже на голову, через що мені ця боротьба поглядів здавалася комічною.

— Подяка? За те, що п'яним до мене на диван завалився? Чи, може, я маю бути вдячною, за те, що ти мені по п'яні обличчя не розбив?

— Що?

Іноді хід її думок мене просто шокував. Але я не збирався знову вибачитись і відступати під її натиском. Скільки можна? Напевно, почуття провини на сьогоднішній вечір себе вичерпало.

—Я чекаю подяки за те, що, як ти висловлюєшся, показав тобі, що твій Сашко таке.

— Про те, що всі мужики козли, я й без тебе знала.

— Всі чоловіки козли? Може тому на тобі і не хоче ніхто одружуватись? Бо ти зла, наче тебе скажені собаки покусали!

— Ще слово і підеш у під’їзд своїх дружбанів чекати… Ваша Високосте, — зі знущанням сказала вона.

— То спробуй вижени, — спокійно сказав я.

— Геть з хати, — процідила вона крізь зуби.

Я зробив крок в сторону, так що стіл вже не розділяв нас. Йти я нікуди не збирався. Схоже, що б я не сказав, і як би не повівся, вона все одно вважатиме мене покидьком. То нащо тоді стримуватись?

— А якщо я не згоден?— з викликом запитав я.