23

Кріан

Ми пішли на кухню.

Я не розумів, навіщо пити якесь зілля коли хочеться спати, замість того, щоб піти спати. Втім, якщо це зможе мене збадьорити, то буде дуже доречним.

Резерв був порожній. Цікаво, коли я почну відчувати нездужання? Півгодини? Година?

Може тому на мене найшла така не властива мені балакучість? Краще вже говорити не зупиняючись, ніж постійно думати про те, що вже через кілька годин я можу заснути і більше не прокинутися.

 — А твоя теперішня наречена? — запитала Люба.

Цікаво, що вона хоче знати? Чи я її люблю? Чи вкрав я її в когось зі своїх друзів?

Я опустився на стілець. Стіл тут був зовсім маленький, навіть удвох складно поміститися, а поряд зі мною тихо гула дивна біла шафа.

— Це політичний шлюб.

Про Катріну говорити чомусь хотілося набагато менше, ніж про події десятилітньої давнини.

— Ви її навіть не бачили? — Люба обернулася до мене і очі її округлилися.

Вона щось діставала з шаф і робила якісь незрозумілі мені дії. Напевно, готувала той чи то напій, чи то зілля.

— Бачив, —  її припущення мене здивувало. Втім, мабуть, за певних обставин шлюби між зовсім незнайомими людьми також можливі. — Ми представлені один одному. Але я розмовляв з нею разів шість чи сім…

—  Вона Вам подобається?

Люба запитала це не повертаючись, але мені здалося, що її голос звучав трохи інакше. І поза у неї напружена. Невже для неї важливо, подобається мені Катріна чи ні? Або я просто хочу вірити, що не байдужий їй і сам вигадую те, чого немає.

— Мені здавалося, що ми вже перейшли на «ти», — відповів я, уважно спостерігаючи за її реакцією.

—  Вона тобі подобається? — Люба так само стояла до мене спиною.

—  Їй дев'ятнадцять. Мені тридцять шість. Напевно, у нас спільного не більше, ніж було у десятирічного мене та дворічної Еліни.

— Кажуть, шлюби з розрахунку найміцніші.

— Ніколи такого не чув. Один із моїх друзів, Ліор, одружився за покликом серця і його шлюб виглядає цілком щасливим. А іншому моєму другу, Енжи, наречену обрали батьки ще в дитинстві, і зараз, через п'ятнадцять років шлюбу, вони з дружиною не спілкуються. Хоча мій брат теж був заручений з дитинства і вони з дружиною люблять один одного.

Я замислився, згадуючи інші знайомі мені пари і намагаючись знайти підтвердження чи спростування її слів.

— Ти сказав, що якби Торн пролив хоча б краплю твоєї крові, то його судили б. А ти сильно побив його, але тебе не судили? — запитання Люби вирвало мене зі своїх думок.

Вона продовжувала свої, незрозумілі мені маніпуляції, з виготовлення "кави". Але дивилася на мене уважно та чіпко.

Я проговорився. Не збирався їй розповідати про свої родинні зв'язки з королем. Частково тому, що так безпечніше, частково тому, що не хотів, щоб така прірва в соціальному статусі віддалила нас. Але я стільки за сьогодні про себе розказав, що це вже не важливо. Брехати не хотілося.

— Так, —  коротко відповів я.

— А твої та Еліни діти, якби ви одружилися, стали б претендентами на трон?

— Так.

— Хто ти? Король? Принц?...

— Принц, — підтвердив я, не чекаючи інших варіантів.

— Син короля?

—  Так, мій батько був королем. Нині ж править мій старший брат. І передбачаючи наступне питання — ні, я не стану королем.

Ця тема мене дратувала. Не пам'ятаю, щоб в Урденсі я хоч раз пояснював комусь своє місце у королівській сім'ї. Просто не було потреби, всі й так знали, хто я і чий родич. І ось я вперше зустрів людину, якій це невідомо. Вперше мене судили лише за моїми вчинками, а не за походженням. І який результат? Били шваброю та називали безпорадним.

— Точніше, ймовірність того, що я стану королем Урденса мізерно мала. У короля четверо дітей, я п'ятий у черзі.

А одружившись з Катріною, я опинюся всього за один крок від трону Нодії. Але про це говорити не хотілося.

Люба поставила на стіл дві чашки із чорним ароматним напоєм. Запах був дивним, схожим на горілі горіхи.

— А ти, Люба? Була заміжня чи заручена? Я маю на увазі до… — я кивнув у бік вхідних дверей.

Стіл був настільки маленький, що сидячи ми майже торкалися колінами. Люба двома руками тримала чашку, гріючи долоні. Безсонна ніч і переживання відбилися на її обличчі.

— Відвертість за відвертість, — нагадав я.

— Заручини у нас не прийняті, — сказала вона нарешті.

На мене вона не дивилася, натомість вдивлялася в чорноту у своєму горнятку.

— Я гадала, що я наречена. Що треба просто почекати. Ще трохи. І ще. І так минуло вісім років.

 — Він був заручений зіншою? —  припустив я.

— Він був одружений. А може й зараз одружений. Не знаю, не слідкую за ним.

— Навіщо ж ти зв'язалася з одруженим, якщо хотіла заміж? Чому не обрала когось холостого?

— Скажи, а в Урденсі часом не прийнято на весіллі ставити нареченому тавро на лоб розпеченим залізом? — вона глянула мені прямо в очі і був у цьому погляді якийсь виклик.

—  Що? Ні…— я був шокований її припущенням.

— От і тут не заведено, а шкода. Якби мужиків таврували, менше було б таких дуреп, як я, — вона відпила з чашки. — Не знала я, що він одружений, коли ми почали зустрічатися. Дізналася лише за сім місяців.

—  Як це можливо взагалі? Як можна приховати дружину?!

— У цьому місті живе три мільйони людей. Невже ти думаєш, що тут всі один з одним знайомі?

Я не вірив своїм вухам. Як в одному місті може жити так багато народу? Я бачив, звичайно, з вікна що місто величезне, але щоб настільки…

—  А що потім? Чому не припинила стосунки одразу?

Вона тяжко зітхнула.

— Я вже уявляла себе у білій сукні, уявляла себе дружиною.

— Ти збиралася чекати, доки його дружина помре? Або ... —  в інші варіанти мені вірити не хотілося.

Не те, щоб я всерйоз думав, що Люба здатна вбити суперницю, але може її коханець обіцяв, що позбутися дружини, а вона погодилася на це.