22

Люба

— Це ваша мелодія?

— Що? — він ніби отямився від трансу.

— Цю мелодію Ви написали?

— Ні. Вона була популярна у мене на батьківщині років десять тому… Це написано для іншого інструменту, не впевнений, що я правильно підібрав.

— Значить, мені не здалося і у Вас справді є талант до музики, — спробувала зробити комплімент.

— Так, вчителі так казали. Але матінка їм не вірила, казала, що ці підлабузники у будь-кого талант знайдуть, аби учня не втрачати, — усміхнувся він.

— Вона зовсім не підтримувала Вас? — здивувалася я.

— Ні, чому Ви так вирішили? Просто… у моєму соціальному колі музика не вважається заняттям гідним дорослого чоловіка. Музикант потрібен щоб розважати інших. Жінці дозволено розважати гостей, дитині, але не чоловікові. Вважається, що неможливо поважати того, хто тебе розважає.

— Але Вас таки вчили музиці?

— Це тому, що мама мене любила і балувала, — відповів він з теплою посмішкою, так само продовжуючи грати цей уривок знову і знову. — І я вдячний їй за це. Тому що коли я подорослішав … о, скільки жіночих сердець я підкорив, завдяки цьому вмінню...

Я засміялася.

— Так, є універсальні речі для всіх світів. Жінки люблять вухами, а чоловіки користуються цим.

— Жінки люблять вухами? — перепитав він. — Я постараюся запам'ятати.

— Свою наречену Ви теж підкорили за допомогою музики?

Запитувати про наречену було ніяково. Але краще навпаки, говорити про неї якнайбільше, щоб не забувати про її існування. Щоб розвіяти цей туман у моїй голові. Було в ньому щось привабливе для мене. Образ захисника, який і в бійку за мене готовий полізти, і від феєрверків прикрити, чи ця його дивна манера мови? А може вся справа у тому, що він просто красивий?

Краще нехай розповість про неї, не дасть мені забути, що він чужий, вже зайнятий чоловік.

Він узяв фальшиву ноту і збився.

— Ні, — відповів він після невеликої паузи, — я не грав близько десяти років.

— Чому? — здивувалася я.

Сама я не грала навіть більше, але моя причина проста — у мене інструмента не було. А Кріан, наскільки я змогла зрозуміти з натяків і недомовок, з далеко не бідної сім'ї. Навряд чи він не грав просто тому, що не міг собі інструмент дозволити.

— Мабуть, саме тому, що не зміг підкорити грою свою наречену, — відповів він після паузи і знову поклав пальці на клавіші.

Що? Щось тут не сходиться. Він не підкорив наречену тому, що не грає, а не грає тому, що не підкорив наречену?

— Десять років тому у мене була інша наречену, — пояснив він.

Мабуть, змилувався над моїми розумовими зусиллями.

— А ...

Дуже хотілося розпитати про це, але я сумнівалася, чи це буде доречно.

— Пам'ятаю, як вчив саме цю мелодію, щоб її вразити, але вона обрала іншого.

—Ти кохав її? Раз перестав грати після цього, — я все ж таки не змогла втриматися.

— Кохав, — відповів він після невеликого роздуму. — Але річ не тільки в цьому. Вона була моєю нареченою. Вона мала вийти за мене, була зобов'язана. Сам той факт, що я, як фігляр, розважав її в пошуках прихильності, вже робив із мене посміховисько. А те, що після цього вона розірвала заручини… Через стільки років, я навіть не знаю, від чого мені було болючіше: від нерозділеного кохання чи від ображеного самолюбства.

— Звучить так, наче шлюб це не добровільний вибір двох людей, а тяжкий обов’язок, — із сумнівом пирхнула я.

Він повернувся до мене, вперше за нашу розмову.

— Не знаю, як це прийнято тут, але в моєму світі… і в моїй сім'ї, шлюб дійсно не зовсім "добровільний вибір двох людей", — він знову повернувся до інструменту. — Таким, як я наречену обирають ще в дитинстві. Мені довго не могли підібрати. Жодна дівчинка не була достатньо гарною партією. Доки не народилася вона, Еліна. Я був старший за неї на вісім років, досить велика різниця для такого шлюбу. Зазвичай, дітей знайомлять ще в ранньому віці, відразу повідомляють, що вони майбутнє подружжя, і дають їм час, щоб стати друзями. У підлітковому віці хлопчики та дівчатка навчаються окремо. І зустрічаються знову вони вже майже дорослими, приблизно за рік до весілля. У нас із Еліною було не так... Я пам'ятаю, як нас представили один одному. Мені було десять, а їй близько півтора чи двох років. Я вклонився, як велить етикет, і спробував завести розмову. А моя наречена у відповідь дістала з носа козу і розмазала по сукні.

На цих словах він узяв на піаніно низьку трагічну ноту.

Я пирснула зі сміху.

— Але ж вона була дитиною…

— Так, але… Словом, не вдалося нам дружити змалку. Вона була чарівним пупсом, але з такою різницею у віці нам не могло бути цікаво разом. Незабаром я подався на навчання, потім навчалася вона. Знову ми зустрілися, коли їй було сімнадцять, а мені двадцять п'ять. Вона була прекрасна. Розумна, бешкетна і така жива. Маленька бунтарка. Я закохався одразу, і їй, як мені здавалося, я теж сподобався. Все було добре, день весілля був призначений... Поки я не представив їй моїх друзів... Між нею і Торнвальдом одразу щось з'явилося, наче блискавка вдарила в обох. Я теж помітив це, відчув. Але довго не хотів у це вірити.