21

Люба

Гучний гуркіт вхідних дверей змусив мене підстрибнути від переляку.

— Мамо, бабусю, я передзвоню, — я перервала відеодзвінок і вискочила до передпокою.

— Як Ви увійшли? Знову порталом?

— У Вас було не замкнено, — посміхнувся Кріан і вказав на двері.

— Я Вас вигнала, — схрестила руки на грудях і сперлася на одвірок.

Я була рада, що прийшов він, а не Сашко, цей бодай сцени ревнощів влаштовувати не буде. Але показувати це я не збиралася.

— Я у Вас шпагу забув.

— Що?!

— Ну… шпагу. Металева, ось такої довжини, у чорних піхвах… — почав пояснювати він.

— Я знаю, що таке шпага, — роздратовано відповіла я. — Я обурена тим, що Ви, мало того, що бійку тут влаштували, то ще й зброю в мій дім принесли.

— Він перший вдарив, — Кріан так само, як я, схрестив руки і сперся об стіну. Він не посміхався, але з інтонації я чула, що сперечається він жартома і з чистої впертості.

— Ви провокували його, — я теж не збиралася поступатися суперечкою.

— Я вас захищав.

— Чому Ви вирішили, що мене треба захищати?

— Тому що Ви просили його відпустити вашу руку, а він цього не зробив, — інтонації втратили будь-яку грайливість і тепер його голос звучав жорстко.

Я зіщюрилась. Визнавати його правоту не хотілося, але крити було нічим.

— Де ця ваша шпага?

Шпага знайшлась швидко. Кріан дістав її з-під дивана всю в пилюці. Я принесла йому вологі серветки, щоб витерти зброю.

— Знайшли шпагу, йдіть, — скомандувала я.

— Є ще дещо… Боюся, якщо ті, хто прийде за мною, мене тут не застануть, то вони будуть із вами не надто ввічливі.

— Що?! — не повірила я своїм вухам.

— Адже я не просто повідомив свої координати, Я подав сигнал лиха. Тобто вони за замовчуванням вважатимуть, що я в небезпеці, можливо в полоні… І Ви одразу станете підозрюваною у моєму викраденні.

— Чудово, — процідила я. — Просто чудово.

Згадалося, як наш рідний ОМОН заарештовує особливо небезпечних злочинців: розбиті обличчя, кайданки, автомати. Ось уже не очікувала колись взяти участь у чомусь подібному.

— Я не думаю, що Вас битимуть і взагалі торкатимуться Вас. Але залякувати і погрожувати зброєю, швидше за все, будуть. Мені цього не хотілося б.

— І Вам треба залишитись, щоб знову захистити мене? — саркастично запитала я.

— Так, — він усміхнувся трохи зніяковіло.

—…для того, щоб врятувати мене від проблем, яких не було б, якби ви сюди не заявилися.

Посмішка зійшла з його обличчя.

— Здається, я вже вибачався. І не бачу сенсу повторюватись. Зараз ми обидва зацікавлені у тому, щоб я залишився.

Я махнула рукою і пішла прибирати зі столу.

Кріан, не чекаючи на запрошення, сів за піаніно і почав щось награвати.

Прибравши зі столу і завантаживши посудомийну машину, я сіла на диван, підібравши під себе ноги, та стала гортати стрічки в соцмережах. Втома давалася взнаки.

— Як ви гадаєте, скоро за Вами прийдуть? — спитала я ледве стримуючи позіхання.

Кріан непевно знизав плечима.

— Думаю, мені вже недовго залишилося завдавати Вам клопіт, — відповів він, дивлячись у простір перед собою.

Треба придумати, що я робитиму, якщо за ним не прийдуть.

Здати його до поліції? Але там його, з такими розповідями, одразу в божевільню запроторять. А якщо почне свої фокуси показувати, то можуть до якихось людей в чорному відправити, і там досліди над ним ставити. Шкода хлопа.

А чи не залишати його в себе? В якості кого? Домашнього улюбленця? А що, він мене вже захищає як вірний цуцик. 

Перед очима постала картина, як я веду Кріан на повідку. На шиї у нього нашийник, але йде він на двох ногах, тому височить наді мною на цілу голову. Або приходжу додому після роботи, а Кріан годує мене гарячою вечерею. Потім я сідаю на диван дивитись серіальчики, а він згортається поруч клубочком і кладе голову мені на коліна. Я його гладжу. Він мурчить.

Я різко сіпнулася.

І прокинулася.

Виявляється я задрімала та навіть не помітила коли.

Останній спогад зі сну був дуже яскравим. Адже він справді в нашому світі наче сліпе кошеня. Якби я була практичнішою і краще вміла маніпулювати, могла б нажитися на його магічних талантах. Той, хто не знає про існування поліції, не зможе написати заяву на мене.

Звісно, я міркувала про це несерйозно. Маніпулятор із мене ніякий. Та й мої морально-етичні принципи не сприяють ефективному веденню такого бізнесу.

Але образ зі сну, в якому він клав мені голову на коліна, був дуже теплим і привабливим. Я дозволила собі помріяти про це ще кілька секунд. Про те, як він чекає на мене вдома, дбає про мене… Зарплати моєї на двох вистачить, якщо скромно жити. А він навряд чи вимагатиме від мене машину чи айфон.