19

Люба

На порозі стояв Сашко.

— Любаша, пробач мені. Я був неправий, — почав він з порога.

— Я… думала, ти вже не приїдеш, — я постаралася посміхнутися.

Він обійняв мене, спробував поцілувати.

— Сашко...— я вивернулася. — Хто ж без квітів вибачається? — спробувала відбутися жартами. А насправді мені ще й досі серце калатало від того, що я ледь не поцілувала Кріана хвилину тому.

— Люба, ну які квіти у Новорічну ніч? — серйозно відповів він, знімаючи куртку.

— Підсніжники, — уїдливо відповіла я.

Я мала зрадіти його поверненню. Мала, але не раділа. Навіть не знаю, що саме мене роз'їдало: почуття провини через поцілунок з іншим чоловіком чи розчарування від того що нас перервали.

— А що він тут робить? — перемінився Сашко.

На порозі кімнати, схрестивши руки на грудях і спершись на одвірок, стояв Кріан. Він усміхався, але не так, як усміхався мені, а якось хижо, агресивно.

— Люба, ти чому його досі не виставила?

— Куди я його виставлю? Він… не місцевий, приїжджий. Чекає, коли друзі за ним приїдуть.

— Нехай на вулиці чекає.

— Правильне питання, — подав голос Кріан, — Чому Ви мене досі не виставили?

У Сашка жовняки на обличчі заходили.

— Ідучи, Ви сказали мені, що я можу робити, що захочу. Я захотів залишитися, — Кріан усміхнувся ще ширше і так нахабно, як кіт, що об'ївся сметани.

— Люба, — Саша боляче схопив мене за плече. — Ти з ним спала, зізнавайся!

— Відпусти,боляче! — прошипіла я. — Якого біса я маю перед тобою виправдовуватися?! — я смикнула руку, але він не відпускав.

— Відпусти її, — Кріан зробив крок у наш бік. — І вибачся перед леді, — він більше не посміхався.

— Тебе це не стосується, — прогарчав Сашко у відповідь, але мою руку відпустив. — Чому ти в іншому одязі? — він не зводив з мене погляду.

— Вона сказала, що мене не знає. А ти замість того, щоб захищати її від незнайомця, просто пішов, — Кріан підійшов ще ближче. — Чому? Невже просто бійки злякався?

Сашко вдарив першим. Без попередження. Кріан ухилився від удару в обличчя. Відступив на крок, але зачепив ногою коробку від синтезатора. Втратив рівновагу на секунду, і цього було достатньо. Другий удар по ребрах він пропустив.

— Ану, припиніть це негайно! — верещала я.

Кріан зігнувся від удару. Обхопив Сашу двома руками за стегно і смикнув угору, позбавляючи рівноваги. Сашко впав на спину, Кріан опинився зверху.

— Перестаньте битися!

Чоловіки мене ігнорували.

Кріан вклав Сашу обличчям униз і завів йому руку за спину.

— С..а, пусти! — лаявся  Сашко.

— Вибачся перед нею!

Я вздовж стіни змогла відступити на кухню. Схопила чайник. Холодний.

— Припиніть або я вас обох окропом ошпарю! — кричала я стоячи на порозі передпокою.

Метушня на підлозі тривала. Кріан не бив його, але робив боляче. Сашко скиглив і матюкався.

Я з розмаху вилила на них вміст чайника. Чоловіки вмить змовкли і здивовано дивилися на мене, наче вперше побачили.

— Пішли геть обидва! — прошипіла я в тиші.

Більшу частину води прийняв на себе Кріан. Тоненькі цівки стікали з його довгого волосся на Сашка. Обидва дивилися на мене круглими очима, наче дві сови.

— Геть пішли, я сказала! — закричала я і запустила в них чайником.

Кріан пригнувся, майже ліг на Сашка. А чайник пролетів за півметра над ним і з гуркотом врізався у двері ванної кімнати.

Кріан відпустив Сашка і невпевнено підвівся. Сашко скочив на ноги і зробив крок до мене.

— На вихід! Обидва! — я не знижувала голосу, ще й на двері їм вказувала.

— Після Вас, — Кріан зневажливо чемно пропускав Сашка вперед.

— Ні, перший іди, — Сашко теж не збирався повертатись у нього спиною.

— Швидше! — поквапила я.

Кріан накинув плащ і першим вийшов спільний коридор. Сашко подивився на мене, сподіваючись, що я передумаю, але вираз мого обличчя не залишав сумнівів, куди я хочу його послати.

Вхідні двері навпроти прочинилися.

— Люба, у вас все гаразд? — спитала сусідка. Вона прочинила двері рівно настільки, щоб бачити мене.

— Так, все в порядку. Гості вже йдуть, — сказала я якомога спокійніше і зачинила двері.

Я заплющила очі і слухала тишу. Дихала глибше, намагаючись не розплакатися.

Ну чому так завжди? Наодинці з чоловіками ще можна мати справу. Але варто їм зібратися в групу хоча б із двох людей, то вони відразу перетворюються на стадо орангутангів.

Я зітхнула і пішла витирати калюжу. Пластмасовий чайник, звісно, ​​розбився. Втім, я не шкодувала. Чайник коштує дешево. А мати справу з поліцією коштує нервів. А в тому, що моя сусідка могла викликати поліцію, вирішивши, що я в небезпеці, я не сумнівалася.