16

Кріан

 Я лютував. Та як це дівчисько сміє так зі мною розмовляти?!

В Урденсі ніхто не наважився б заговорити з принцом у подібному тоні. Але зараз я був не в Урденсі.

Гнів від її несправедливих звинувачень змішався зі злістю на себе за те, що частина звинувачень таки була заслуженою. І все це вимагало виходу. Я й не помітив, як підвівся і підійшов до неї впритул. Якби на її місці був чоловік, я викликав би його на дуель, ударив, наказав заарештувати, в решті-решт. Але ж не жінку... Вона дивилася мені в очі, не маючи й тіні страху. Єдине, що я міг зробити, це звинуватити її у відповідь.

— А мені здалося, що ваш наречений не довіряв Вам ще до моєї появи. Певно, мав на те причини.

— Знаєш що, йди ти на...

Різкий і неприємний звук не дав їй закінчити. В останній момент я придушив інстинктивне бажання викинути захисний купол і закрити її собою. Як вони взагалі живуть у цьому світі до біса гучних звуків?!

Вона протиснулися повз, злегка зачепивши мене стегном і попрямувала до джерела звуку — того самого предмета, схожого на відкриту книгу з рухливими зображеннями.

Я заплющив очі і намагався дихати глибше, щоб заспокоїтися.

Неприємний звук припинився.

— Привіт мамо! Привіт бабусю! — сказала вона неприродньо весело.

— Доброго вечора, Любаша! Привіт, онучечко! — почулося у відповідь.

Я обернувся і прислухався.

Так, вона дійсно розмовляє з кимось через цей пристрій!

Причому, здається, одразу з кількома людьми. Зараз артефакт стояв до мене боком, і я не міг роздивитися подробиць. Просканував магічне поле – нічого! Як воно працює?!

То справді був професійний інтерес. Моєю роботою в Урденсі було, окрім іншого, фінансування особливо важливих наукових досліджень. Однією з таких розробок, на яку я вже кілька років виділяв гроші зі скарбниці, були квазі-портали. Вони мали переміщати не людей чи фізичні об'єкти, а звуки, зображення і запахи. Ось тільки за кілька років нікуди технологія не просунулась.

А ось зараз я, здається, спостерігав, як цю ж ідею втілили, і навіть без магії!

Я підійшов ближче, сподіваючись непомітно роздивитися артефакт краще.

Тим часом Люба обговорювала з кимось погоду, самопочуття та роботу. Звичайні теми для листа рідним.

Я зробив ще крок і побачив зображення. На "сторінці" цього дивного артефакту було дві рухливі картинки. На одній я побачив двох жінок: шатенку середніх років і сиву леді похилого віку. На другому — обличчя Люби і… свій силует на задньому плані.

Люба різко повернулася, в очах її на секунду промайнула невдоволеність, а потім вона встала, взяла мене за руку і посадила поруч із собою. Трохи посунула пристрій і тепер на другому малюнку були чітко видно наші обличчя — моє і Люби.

Я настільки розгубився від її поведінки, що не знав як реагувати: чи обурюватися, чи радіти можливості розглянути цю штуку ближче.

— Знайомся, це моя мама, Наталя, і моя прабабуся, Тетяна Іванівна, — сказала Люба.

Я мовчки вклонився. Тепер я помітив, що леді середнього віку і справді дуже схожа на Любу.

На нижній частині артефакту було безліч елементів, але я не міг зрозуміти що це. Усі схожі, але не ідентичні.

— А це мій наречений Сашко, — сказала Люба.

— Що?! — здивувався я й одразу отримав удар п'ятою по нозі.

— Ну а як? Ти мені сьогодні пропозицію зробив, значить уже не просто мій хлопець, а наречений, — з усмішкою сказала вона.

Однією рукою вона з силою стискала моє зап'ястя, а другою обняла мене за плечі.

— Я не Сашко, — я не розумів, навіщо їй ця вистава, але брехати не збирався. І тим більше обманювати її батьків. І знову одержав п'ятою по нозі.

— Він сьогодні випив зайвого, ось і жартує невпопад, — сказала Люба, кепкуючи.

Якщо вона хотіла так мене зачепити, то в неї вийшло.

 — Я сподіваюся, у Вас, Олександре, щодо нашої Любаші серйозні наміри? — запитала мене літня леді.

— Дуже, — скрипнув зубами я, думаючи про те, чи не варто мені переглянути свої принципи щодо леді, і чи не відшмагати мені Любу ременем по дупі, як дитину. — Тільки я не Сашко, я…

— Ну, досить вже, — суворо сказала Люба, непомітно вдаривши мене по спині кулаком. — Сьогодні перше січня, а не перше квітня.

Я на мить задумався, намагаючись знайти якийсь сенс у її словах.

— Ой щось гірко стало… — награно сказала мама Люби, випивши з келиха.

— Гірко! Гірко! — підхопила літня леді.

Що тут взагалі відбувається?!

Люба взяла мене за підборіддя, повернула до себе і… поцілувала.

Я завмер.

Як взагалі на таке реагувати?

Напевно, мені треба було відштовхнути її. Піти. Вимагати пояснень. Але її м'які губи, гарячі руки на моїх плечах та запах її волосся…