12

Кріан

Я увійшов до приміщення з написом “17” у той момент, коли двері без ручок зачинилися. Сашка — здається, так його звали — там не було. Значить він або за цими дверима, або на сходах.

Я біг сходами, прислухаючись, але не чув його кроків. Сподіваюся, ми зустрінемося внизу. Вискочив на вулицю і одразу побачив проїжджаючий повз безкінний візок, усередині якого сидів він.

 — Зупиніться. Дайте все пояснити… — я гадки не мав як можна цей візок зупинити.

— Та стійте! — я йшов слідом.

Візок повернув, виїхав на широку дорогу і почав прискорюватися. Я перейшов на біг, але швидко відстав.

Ніяк не чекав від воза без коней такої швидкості. Напевно, цей Сашко маг, адже як інакше, окрім магії, ця штуковина взагалі може рухатися. Хоча, ще сидячи на лавці я помітив, що магічний фон тут нульовий. Взагалі відсутній.

Я похмуро попрямував назад до житлової вежі.

Незручно як вийшло. Завалився до незнайомої жінки. Двічі. Скомпрометував її... і тепер іду до неї втретє. Ні, Сашко мені рішуче не подобався, тепер я міг це визнати, але він їй дорогий, це очевидно.

"Навіщо вони взагалі стоять такі високі будинки?" — думав я, починаючи сходження на сімнадцятий поверх.

Чи, може, це з мене державна служба зовсім здихлика зробила? Нескінченна робота з документами не покращує фізичну форму. Я, звичайно, фехтував двічі на тиждень, як це робили усі аристократи. Але, після повернення, робитиму це щодня.

Я знову опинився перед її дверима. Постукав.

— А, це Ви… — розчаровано промовила вона, відкривши двері.

— Я… вибачте, я його не наздогнав…Дозвольте увійти.

Вона нічого не відповіла. Мовчки пішла до кімнати, опустивши плечі.

А я… я дивився і не міг відірвати погляду від гарного вигину спини і … того, що нижче.

Напевно, складно було знайти менш слушний момент, щоб розглядати жіночі принади, але ця бісова сукня, замість того щоб приховувати фігуру, її навпаки підкреслювала.

Я скинув плащ і пішов слідом.

У кімнаті був накритий стіл, чого не було за моєї появи, а ще з'явився якийсь предмет, схожий на чорно-білу нерівну дошку на козлах.

— Пробачте, мені шкода, що… — почав я, а вона у відповідь лиш похмуро глянула на мене. — Ви що, плакали? — я тільки зараз помітив її почервонілі очі.

— Та яка Вам різниця, плакала чи ні, — огризнулася вона.

— Він Вам ким доводиться? — винувато запитав я.

—Наречений. Був. А тепер уже не знаю.

— Хм, смішно. У мене теж сьогодні заручини. Мали б  бути…— невесело сказав я.

— Значить, Ви не тільки мені зіпсували вечір, а й своїй нареченій.

Я простежив за її поглядом, вона дивилася на якийсь предмет, схожий на розкриту книгу покладену на бік. Але замість тексту там рухалося зображення чоловіка, що говорить. Слів чути не було.

— Відкрийте шампанське, майже дванадцять вже, — вона протягнула мені холодну пляшку.

Я покрутив пляшку  в руках, не розуміючи, як її відкрити. Штопор вона мені не дала, та й звичного мені коротку я не бачив.

— Які ж ви, мужики, безпорадні… — вона роздратувано забрала пляшку і почала спритно зривати з неї блискучий папір, потім розплітати дріт…

Я ніколи б не здогадався, що пляшка відкривається таким чином.

Хлопок.

Темрява.

Інстинкти спрацювали швидше, ніж думки.

Я не зрозумів, що сталося, але вже лежав на підлозі, закриваючи дівчину своїм тілом і прикривши нас обох захисним куполом.

У кімнаті було темно. Зі звуків тільки булькання і якесь шипіння. А потім звук розбитого скла. І солодкий запах.

— Пусти! Що ти робиш, ідіоте...— обурювалася вона і намагалася скинути мене.

— Що це було? — пошепки спитав я.

— Що?! — щиро здивувалася вона і перестала вириватися.

— Цей звук? Хлопок. І чому стало темно?

— Я пробкою від шампанського в останню лампочку поцілила, — роздратовано відповіла вона.

Я не зовсім зрозумів про що вона говорила, але, судячи з її реакції, нічого небезпечного не відбувається.

— А шипіння?

— Це шампанське, Ви що шампанського ніколи раніше не бачили?

— Ніколи, — зізнався я.

Вона замовкла на кілька секунд, ніби не знаючи, що відповісти.

А я раптом усвідомив, що лежу на гарній, не зовсім одягненій жінці. Відчув тепло її тіла через одяг. Її запах. Вона пахла просто чудово.

— Злізте з мене!

Здається, вона це теж помітила.

Я наостанок жадібно вдихнув аромат її волосся і підвівся, даючи їй можливість сісти.

 — Що це? — її очі злякано округлилися, вона вказала на захисний купол.

Я викинув його на інстинктах, не переймаючись тим, щоб зробити непомітним. І зараз купол огортав нас блідим молочно-білим сяйвом.