11

Люба

За дверима виявився знайомий незнайомець.

— Йдіть! Нема чого вам тут робити! — я спробувала закрити їх, але його нога вже була між дверима та одвірком.

— Вибачте, що турбую Вас, але мені треба увійти. Ненадовго, лише на кілька хвилин…

— Ні, йдіть геть, я не дозволяю Вам заходити, — я потягла двері на себе, але нічого з цього не вийшло.

— Декілька хвилин, і я зникну з Вашого життя.

—Це шантаж? Мені потрібно заплатити Вам, щоб Ви пішли?

—Заплатити? — перепитав він.

— На таксі чи ще на одну пляшку? — я ставала все злішою і злішою.

— На що?

Та він знущається!

Він смикнув двері у свій бік, так сильно, що я не втратила рівновагу. Спробувала виставити ногу вперед, щоб не впасти, але наступила на надто довгий поділ сукні і полетіла вперед.

Сильні руки незнайомця впіймали мене, коли від мого носа до його грудей лишалося лише кілька сантиметрів.

— Відпустіть мене! — обурилася я.

Спробувала стати на ноги, але знову заплуталася в надто довгій сукні.

— Якщо я Вас відпущу, то Ви впадете, — спокійно відповів він і зробив крок у квартиру, повертаючи мене у вертикальне положення.

Я нарешті змогла стати ногами на підлогу, виплутавшись із сукні, але незнайомець не поспішав прибирати від мене руки.

— Ви хоч би при мені не любилися! — на порозі кухні стояв розлючений Сашко.

— Сашко, це не те, що ти подумав…

— Дякую, Люба, я не сліпий, — твердо відповів він.

Він ступив до нас. Незнайомець одним впевненим рухом відсунув мене убік, вставши між мною та Сашком.

— І далі розповідатимеш, що ти з ним не знайома? — уїдливо запитав Сашко. Він звертався до мене, але дивився при цьому на блондина, наче приміряючись, чи зможе  побити чи ні.

— Ми з леді справді не знайомі…

— Я йду. Займайтеся чим хочете! — Сашко вийшов із квартири, трохи зачепивши незнайомця плечем.

— Сашко, стій! — крикнула я і хотіла наздогнати його, але незнайомець перехопив мене за талію, не даючи зрушити з місця.

— Руки заберіть, — зло прошипіла я.

— Леді, не варто...

—Тоді самі його наздоганяйте! І пояснюйте йому, навіщо Ви сюди вдруге приперлися!

— Ви впевнені, що хочете його повернення? — вкрадливо спитав той.

— Наздоганяйте! — підвищила голос я.

Незнайомець стис зуби так, що аж жовна на обличчі заграли, але, нічого не сказавши, пішов до ліфта.

Я зачинила двері, притулилася до них чолом і тихенько заплакала. Повернеться Сашко чи ні, а такими, як раніше, наші стосунки вже не будуть. За рік знайомства то була наша перша сварка. Прикро було і боляче усвідомлювати, що він мені зовсім не довіряє. Я потай сподівалася, що ніхто з них не повернеться. Досить з мене на сьогодні емоцій.

Я раптом відчула, що в цій гарній святковій сукні дуже холодно і обняла себе за плечі.

“Ось зараз подзвоню мамі, вип'ю шампанського під куранти та ляжу спати. І наступний день  весь просплю” — заспокоювала я себе.

Погляд упав на коробку із синтезатором.

Точно. Кожен сам відповідає за свій святковий настрій. А життя занадто коротке, щоб витрачати його на страждання.

Я витерла сльози і потягла коробку до кімнати.

Любі читачі! Дуже вдячна вам за увагу до цієї історії. Будь-ласка підтримайте автора зірочкою, комментарієм та підпискою.