10

Кріан.

Я зачинив за собою вхідні двері та прислухався.

Я не був упевнений, що вчинив правильно, залишаючи дівчину наодинці з цим розлюченим чоловіком. Боявся, що він підніме на неї руку. Мене здивувало що він, виявивши у себе вдома незнайомця, замість того, щоб дати мені по пиці, а потім вже ставити запитання, почав звинувачувати у чомусь її. Тому й стояв за дверима, прислухаючись і застібаючи ці чортові сорок ґудзиків на сорочці. Найменше мені хотілося, щоб дівчина постраждала через мене і все це непорозуміння. У тому, що вона не замішана в моїй появі тут, де б це "тут" не знаходилося, я не сумнівався. Надто вже щиро вона була обурена моєю присутністю.

Начебто тихо.

Я не розумів хто вони один одному. Він її чоловік чи старший родич? Тоді чому вона взагалі почала мене будити сама і виганяти, та ще й наполовину одягненою, замість того, щоб дочекатися чоловіка і дати йому самому з цим розібратися. Він її слуга? Ні, слуги так із господарями не розмовляють, та й все одно їй нема чого було проганяти мене самій. Вона його служниця? Може, але чому вона тоді казала, що це її дім? Та й не схожий він на шляхетного: коротко стрижений, як простолюдин, постави немає.

Гаразд, не моя ця справа. Не б'ються, і добре. Мені тут робити нічого.

Я стояв у довгому вузькому коридорі, освітленому таким же дивним світлом, як і кімната, в якій я прокинувся, тільки яскравішим.

Багато дверей. Я став по черзі смикати кожну, одна виявилася незачиненою. Вона вела до холодної кімнати без вікон, де теж було багато металевих дверей, багато з них не мали ручки. На стіні великими цифрами було написано "17". Я дослухався. За кожними подвійними дверима без ручки лунав тихий скрегіт чи постукування. Ті двері, у яких ручка все ж таки була, вивели мене на відкритий балкон. Холодний вітер обдав мене, змусив застібнути пальто і примружитись. Я глянув із балкона вниз. Високо. Дуже.

Сходи знайшлися швидко. Я спускався, рахуючи сходові прольоти, щоб хоч якось заспокоїтися. Боявся, що не зможу вийти на вулицю, двері будуть замкнені або там стоятиме сторожа, але ні. На двір я вийшов без перешкод.

Перше, на що я звернув увагу, — це величезна кількість неймовірних безкінських возів. Точніше, я спочатку не зрозумів, що це вози. Спершу я подумав, що це величезні тварини, чи скоріше їхні рештки — панцирі чи раковини. Але потім я побачив, як одне із них рухається. Воно зупинилося, всередині спалахнуло світло, і з його нутра стали вибиратися люди. А потім цей візок поїхав далі з тихим урчанням.

Я присів на лаву з облупленою фарбою, голова паморочилася від усього побаченого. Спостерігав за нечисленними перехожими. Вони сміялися, перемовлялися та виглядали спокійними. Це вселяло надію, що все те дивне й незрозуміле, що оточує мене,  є звичним для місцевих і не несе небезпеки.

У тому, що я покинув межі рідного світу, я не сумнівався. Якби десь у нашому світі будували такі будинки чи такі вози — приховати це було б неможливо.

Почав падати нерясний пухнастий сніг. Я задер голову і сніжинки повільно спускалися мені на обличчя. Небо було абсолютно чорним і здавалося, що сніжинки беруться нізвідки. І це не вони падають униз, а я несуся їм назустріч у нескінченність.

Чи це був один із відомих світів, чи мене, якимось чином, закинули у світ не вивчений, я не знав. Ніколи не цікавився цією темою, тож навіть не знав точну кількість відкритих світів.

І як же я тут опинився?

Ми напилися, але на вечір у мене були плани… Я напружив пам'ять. Заручини. Бісові заручини. Я скривився від цього неприємного спогаду.

Я планував повернутися до палацу прямим порталом. Напевно, я відкрив портал, але помилився у координатах і опинився тут. Це було припущення, бо замість спогадів у моїй голові була одна суцільна темна пляма, починаючи від тосту за здоров'я короля і закінчуючи моїм пробудженням у тій злощасній квартирі.

Довга Ніч. Свято початку року. Цієї ночі магічний фон викривляється і витрати енергії сильно знижуються. Але також сильно зростає похибка.

Це як же я мав помилитися, щоб замість палацу перенестись в інший світ...

Як мені повернутися назад? Координати палацу я знав, але чи достатньо цих координат для того, щоб відкрити портал аж із іншого світу. Міжсвітові переходи заборонені, тому інформація про них зберігається під грифом “секретно”. А якщо при використанні відомих мені координат мене викине над морем чи в жерлі вулкана?

Повз мене пройшли дві дівчини, зовсім молоденькі. Одна була одягнена в коротку шубу неприродно рожевого кольору, а друга в подобу халата, пошитого з ватяної ковдри. Але на ногах у обох були вузькі панталони, зовсім як у тієї брюнетки. Це я потрапив у якийсь особливо розпусний квартал чи в них так одягатися є нормою?

Спробував уявити, що зараз відбувається у палаці. Я не з'явився вчасно на бал, напевно, леді Катріна засмучена таким кричущим порушенням етикету. Король сердиться, матінка хвилюється. Потім вони шукатимуть мене в моїх кімнатах і не знайдуть там. Почнуть розпитувати варту...

Я різко підвівся. Холодок пробіг між лопатками, а долоні спітніли. Опитають варту і з'ясують, що бачили мене востаннє у Енжи. Загін буде в нього за кілька хвилин, а там… А там мене нема. Я досить добре розумів хід думок королівської варти. Енжи, Ліор і Торнвальд одразу стануть підозрюваними у викраденні принца. А може, й у вбивстві.