8

Люба

Я, провертаючи ключ у дверях, думала про те, як пояснити Саші присутність стороннього чоловіка.

— Привіт, Любо, — Сашко обійняв і поцілував мене просто на порозі.

— Привіт…

Його усмішка мене трохи заспокоїла.

— З Новим Роком, — сказав Сашко і почав роззуватися.

— Так, і тебе.Саша, я тобі маю дещо розповісти…

— Тебе підвищили?

— Ні... Уявляєш, приходжу я сьогодні додому, а в мене на дивані якийсь мужик п'яний спить...— почала я голосом школярки, що провинилася.

"Любо, ти чого булькочиш? — подумала я. — Замість того, щоб сказати "фас!" і нацькувати Сашка на цього недограбіжника."

Але було вже запізно.

— Чоловік? Якийсь? — Сашко гнівно блиснув очима.

З кімнати почулися якісь нерозбірливі звуки.

— Він що, ще тут? — Сашко різко підвівся і як був, в одному кросівку, пішов у кімнату.

— Я намагалася його вигнати, але він, мабуть, навіть не розумів мене, такий п'яний був… — я зачимчикувала слідом.

Незнайомець, стояв посеред кімнати, квапливо натягуючи дивного вигляду чи піджак, чи пальто. Сорочку він, на щастя, одягнув, але не застібнув, демонструючи спортивне тіло.

— Доброго вечора, — так, наче нічого не трапилося, привітався він.

— Люба, хто це?! — таким злим я Сашу ніколи не бачила.

— Я не знаю, я його вперше бачу…

— Серйозно?! Чи, може, це той самий проект, через який ти вже два тижні на мене часу знайти не можеш?! Тепер я розумію, де в тебе "дедлайни горять"...

Я хотіла йому відповісти, але ком став в горлі, так прикро було від його звинувачень.

Працювала без вихідних, потім ідіот цей п'яний мені на голову звалився, а тепер ще я винна в чомусь.

— Я не зовсім розумію, в чому Ви звинувачуєте леді, — несподівано заступився незнайомець, звертаючись до Сашка, — але запевняю Вас, я тут опинився зовсім випадково і виключно з власної вини.

— Може, розкажеш, як саме?!

Незнайомець подивився на мене, я щосили намагалася не розплакатися.

— Я випив із друзями. Напився. — незнайомець говорив спокійно й повільно, наче обмірковуючи кожне слово. — Заснув. Прокинувся вже тут.

— Як ти у квартиру потрапив?

— Не знаю. Не пам'ятаю, — цей дивний мужик був просто втіленням спокою.

— Це ти його впустила? — звучало швидше як звинувачення на мою адресу, ніж як питання.

— Ні. Може, він помилився квартирою…

— А як він увійшов? Люба, ти що знову двері не зачинила?!

— Дозвольте мені піти, — втрутився незнайомець.

Сашко, який до цього загороджував вхід у кімнату, мовчки відійшов, даючи йому дорогу.

Незнайомець, пройшовши через передпокій, затримався на порозі, якось неспокійно глянувши на мене, і вийшов, прикривши за собою двері.