7

Кріан

Моменту пробудження я не пам’ятав.

Усвідомив себе вже стоячи, мружачись від світла і цього неприємного голосу.

Голос належав мініатюрній темноволосій дівчині. Вона була досить гарненька, але до огидного голосна.

Палиця в її руках була загрозливо спрямована у мій бік.

От зараза, до чого ж голова болить… Це ж як я, дорослий чоловік, примудрився так напитися?

Голос дівчини став ще голоснішим і ще неприємнішим. Вона спробувала вдарити мене палицею, але я відбив її долонею. Як-не-як, навіть у п'яному стані, реакція в мене хороша.

— Досить! — гаркнув я, обурений її поведінкою. —  Говоріть нормально! І взагалі, що Ви робите у …?

"У моїх кімнатах" хотів сказати я, але змовчав.

Приміщення, в якому я перебував, не було схоже на мої покої. І взагалі, на королівський палац не було схоже, немає там таких низьких стель. Якщо тільки в підвалі або на горищі, де живе прислуга…

Я що, якимось чином, опинився п'яним у спальні покоївок?! Ото скандал буде…

Але ні, обстановка на кімнату прислуги також не була схожа, вона взагалі ні на що знайоме мені не була схожа: дивні меблі, дивний світильник під стелею, що випромінює світло занадто рівне навіть для магічного, стіни вкриті чи то тканиною, чи папером…

Дівчина продовжувала лаятись, і я з величезним зусиллям сконцентрував усю увагу на її словах. Мова була мені незнайома. Я не просто не знав мови, був майже певен, що ніколи раніше її не чув. Доведеться говорити через "перекладача", а плести заклинання п'яним або з похмілля не найкраща ідея.

Спершу я зосередився на своїх відчуттях. Заплющив очі, намагаючись не помічати тріскотні дівчини та яскравого дратівливого світла. Мене хитало, злегка нудило, і до біса боліла голова, але згадати всі компоненти закляття я, здається, міг. Першим у хід пішло лікувальне, спеціально розроблене для того, щоб швидко протверезіти і не мучитися з похмілля. Максимально просте, хоч і не найефективніше. Стало легше. Голова ще боліла, але нудота і запаморочення пройшли. Тепер "перекладач". Це закляття набагато складніше. Я забубонів слова вербального компонента і, коли останнім звуком замкнув плетіння, розплющив очі. Світло, виявляється, зовсім не яскраве.

— … все, мужику, ти догрався! Я викликаю міську варту!

— Навіщо варту? — щиро здивувався я.

— Треба ж! Ось і українською заговорив! Ану геть пішов!

Палиця в її руках виявилася якимось незрозумілим предметом сріблястого кольору, і зараз мені явно вказували цим предметом на двері. Я підняв руки долонями до неї, не так захищаючись, як показуючи, що я беззбройний і не становлю загрози.

— Я піду, але, будьласка, поясніть, де я?

Я уважно розглядав дівчину, вона виявилася старшою, ніж я думав, напевно, років двадцяти п'яти чи двадцяти семи. Темноволоса й кароока, з трохи кирпатим носиком і повними губами. Гарна. На ній була світла сорочка із щільного грубого матеріалу, що закривала навіть шию, а нижче… дуже вузькі панталони, і, хоча вони були зроблені з темної та щільної тканини, але те, як вони повторювали кожну лінію гарних жіночих ніг, не залишало сумнівів – це спідня білизна.

— Ти в МОЇЙ квартирі! — сповнений гніву голос відірвав мене від споглядання дівочих ніжок.

— А загалом, де я? В якому місті?

Обличчя дівчини здивовано витяглося, але відповіді я не одержав.

Різкий і неприємний звук змусив мене здригнутися. Якесь моторошне виття долинало з-за штор.

— Що це за звук? Це птах так кричить? — запитав я.

— Який звук? Де?

Я кивком вказав на штору

— Сигналізація? — Вона дивилася на мене з подивом.

Я ступив до штори і відсунув її. За шторою було вікно, а за вікном… я не одразу зрозумів, що це. Спочатку мені здалося, що за вікном знаходиться прірва, величезна ущелина, а зірки опустилися низько, майже лягли на землю щільним килимом. Моргнувши кілька разів, я зрозумів, що це не зірки. Це величезні будинки, башти в десятки поверхів, десятки або сотні таких будинків, а те, що я вважав за зірки, це вікна, що світяться. А сам я, зважаючи на все, дивився на них не з краю урвища, а з вікна такого ж будинку. Далеко внизу світили ліхтарі та ходили поодинокі перехожі. Ще кілька вогників блимало внизу в такт неприємному звуку.

— Що ж це таке...— знімілими губами пробурмотів я.

— Сигналізація, — похмуро відповіла дівчина. — Вам, може, лікаря викликати, щоб прокапатися?

Запитання я не зрозумів.

— Ідіть, давайте, по-доброму. До мене прийдуть зараз.

— Так, так, я зараз… — розгублено промовив я.

Я гадки не мав, де я, куди йти і що мені робити.

У двері постукали.

— Чорт...— дівчина нервово глянула на мене, потім на двері.

Стук повторився.

— От же ж дідько… — знову вилаялася вона і пішла відчиняти.