6

Люба

31 грудня 2019

Ключ з клацанням повернувся у замковій щілині. Насамперед я ввімкнула світло в передпокої і тільки після цього занесла в квартиру величезну коробку.

Тяжка, зараза.

Потім повернулася до під'їзду та занесла пакет із їжею. Часу залишалося зовсім небагато. Коробка приїхала у відділення Нової Пошти лише сьогодні після обіду, і я дивом встигла туди після роботи. Дуже хотілося забрати її до Нового Року, подарунок як-не-як. Хоча це такі дурощі, дарувати подарунки самій собі. Тим паче, коли іпотека ще не до кінця виплачена. Але дуже хотілося казки, а хто мені казку організує, якщо не я сама?

Потім магазин відкритий шукала тридцять першого ввечері. І місце для паркування. Цей квест у мене зайняв півгодини, не менше, і я за цей час встигла подумки проклясти всіх причетних до будівництва двадцятиповерхівки з прибудинковим паркуванням на п'ятнадцять машин.

" Про що ти, Любо, думаєш? — заспокоювала я сама себе, поки перекладала покупки в холодильник. — Тобі треба менше концентруватися на поганому і більше звертати увагу на хороше. Зараз переодягнешся в святкову сукню, нафарбуєшся, станеш найкрасивіша. Саша скоро в гості приїде. Подарунок свій розчехлиш і будеш ладнати…”

На очі трапив рюкзак із ноутбуком. Треба було б попрацювати ще, але часу немає... та й до біса, досить працювати. І без того вже десять днів поспіль без вихідних. Сьогодні відпочиваю. І завтра теж відпочиваю. А післязавтра в офісі попрацюю, якраз половина компанії відпустку взяли, народу буде мало, відволікати ніхто не буде.

З цією думкою я зачинила холодильник.

То де моя сукня? У шафі висить…

Я ввімкнула світло в кімнаті. Єдина тьмяна лампочка не давала достатньо світла. Дві інші перегоріли минулого тижня, і я ніяк не могла нові вкрутити, бо на роботу йду — ще темно, повертаюся з роботи — вже темно.

Взялася за дзеркальні дверцята шафи-купе та бічним зором помітила…

Я підстрибнула від переляку. Затиснула рота рукою, щоб не закричати.

На моєму дивані лежав труп.

Мрець.

У моїй квартирі.

Серце шалено калатало. Долоні спітніли.

Кому дзвонити? Швидка? Поліція?

Мрець схропнув, спробував прикрити очі від світла і знову затих.

Ах, тварюка! То він п'яний!

Я злякано озирнулась у пошуках якоїсь імпровізованої зброї. Схопила швабру і обережно наблизилася до "мреця".

Чоловік, молодий… Я його точно не знаю, обличчя не знайоме… Як він тут опинився? Помилився квартирою? Але як тоді увійшов, адже двері зачинені були? Чи не були?

Я спробувала згадати, чи були двері зачинені, коли я увійшла. Начебто, так… чи ні…

Я знову подивилася на лежачого. Світле довге волосся, правильні риси обличчя, сережка у вусі, на пальцях персні. Стрункий, але рельєфний, без сорочки, темно-сірі штани та... чоботи!

Цей гад заліз на мій новий світло-кремовий диван у чоботях! Не міркуючи ні секунди, я вдарила його ручкою від швабри в ребра.