3

Кріан

Через дві години, вдосталь напарившись, наплававшись і вже трохи захмелівши, ми вчотирьох сиділи загорнувшись у м'які рушники в кімнаті відпочинку, відокремленої від басейнів скляними дверима. Тут же, розкиданий по кріслах і розвішаний по вішаках, був і наш одяг. На столі стояли легкі закуски та пляшка міцного вина. Ще дві пляшки, вже порожні, стояли під столом.

Випили за зустріч. Потім “обмили” призначення Торна на дипломатичну місію. І розмова, як це зазвичай бувало, зайшла про якісь дурниці.

— ...ну от скажи, навіщо ми, по суті, ходимо до терм? Адже у кожного з нас є, якщо не купальна, то точно ванна… — продовжував думку Торн.

— Є. У мене бляшана. У сенсі, ванна бляшана, — підтвердив Ліор.

— Ну, через користь, — підтримав розмову я. — Це корисно для здоров'я.

— Знаєш, Кріане, з тим скільки ми в термах випиваємо, про користь для здоров'я говорити не доводиться, — зауважив Торн і одразу почав розливати вино по кубках. — Але це чудовий тост. За здоров'я!

Випили.

— Ні, то чого тоді ми в терми ходимо? —  продовжив Ліор. — Адже помитися, справді, і вдома можна.

— Заради компанії! — люб'язно пояснив Торн.

Ліор геть не аристократично зареготав.

— А без приводу зустрітися не можна, — меланхолійно зауважив Енжи, — обов'язково треба влаштовувати полювання чи турнір, чи бал... — Енжи, який усі ці світські розваги любив не більше, ніж я, скривився, — тож терми це гарна нагода зібратися . Це і без компанії приємно.

— До речі, про бали, — Торн хитро подивився на мене, — Хто сьогодні буде на балу у королівському палаці? Енжи, ти будеш? Тебе не могли не запросити.

— Напевно, запросили. Ні, не буду, — відповів Енжи.

— А нас із Лорою не запросили. А ми пішли б, ми не боязкі, — безтурботно вставив Ліор.

Ліор відрізнявся від нас своїм походженням. Його рід не був ані стародавнім, ні знатним. Дід Ліора отримав титул і шматок землі, розміром трохи більше носової хустки, за військові подвиги. Ось і виходило, що формально Ліор — аристократ, а за фактом — онук м'ясника. А значить я не міг запросити його ані на свої заручини, ані на весілля, і не важливо, наскільки близькими друзями ми були.

— О, то ви, значить, нічого не дізнаєтесь, — театрально засмутився Торн.

— Про що не дізнаємось? — пожвавішав Ліор.

— Ну що, Кріан, розкриєш таємницю? — Торн все не міг вгамуватися.

— От ніяк не зрозумію, як тебе, такого охочого до пліток, і взяли в дипломати? — засміявся я.

Торн награно махнув на мене рукою.

— Кріан одружується, — оголосив Торн, не чекаючи, коли я сам розповім.

— О-о-о! — Ліор навіть не знайшов слів, щоб висловити радість.

— Вітаю, — Енжи сказав це таким тоном, наче виніс смертний вирок, — ти протримався найдовше з нас, друже, але тепер і тебе спіткала та сама доля.

Енжи одружився першим із нас. І швидко розчарувався у шлюбі. Ось уже чотири роки, як вони з дружиною жили в різних замках. Енжи намагався забирати дітей до себе настільки часто, наскільки це дозволяла його посада. Але в усьому іншому зводив спілкування з дружиною до мінімуму. Я підозрював, що і на балу він сьогодні не з'явиться через те, що на ньому буде його дружина.

— І як її звуть? — запитав Ліор.

— Катріна Ганнська.

— Гарне ім'я.

— І головне, рідкісне, — вставив Торн.

— Кріан, становище безвихідне, — Ліор дуже намагався надати обличчю серйозного виразу. — За леді Катріну треба випити.

Задзвеніли срібні кубки.

— І як вона тобі? — продовжував цікавитися Ліор.

— Молода, гарна, добре вихована, — повторив я. Я завжди саме так відповідав на це запитання. Не брехня і, начебто, навіть похвала, але жодного особистого до неї ставлення, лише факти.

— Ти сказав це так, наче це недолік, — Енжи як завжди тонко помітив мій настрій.

Незважаючи на те, що всі ми ровесники, Енжи точно наймудріший з нас, і іноді здається, що він набагато старший.

— Надто добре вихована, — зітхнувши зізнався я, — і, мабуть, надто молода. Мені іноді здається, що якщо вона пораниться, то з подряпини потече не кров, а етикет, розбавлений парфумами.

На мить у кімнаті зависла тиша. У цій тиші Енжи встав і дістав із бару чергову пляшку.

— Кажуть, — почав Енжи, — якщо в Довгу Ніч загадати бажання, і випити вино з краплею власної крові, — Енжи відкоркував пляшку і розлив вино по кубках, — то бажання обов'язково здійсниться. — Він проколов собі палець штопором і видавив кілька червоних крапель у вино. — Я бажаю, щоб сьогодні, попри все, ти, мій друже, знайшов своє щастя з жінкою, яка призначена тобі долею.

З цими словами він залпом випив кубок, у якому була добра чверть пляшки. І ми всі наслідували його приклад. У мене в голові шуміло.

— Але Кріан не сказав про найкращу рису леді Катріни, — очі Торна хитро поблискували.

— Що ж це за риса така? — цікавився Ліор, дістаючи з бару одразу кілька пляшок, щоб зайвий раз не ходити.

— А така, що дівчина з дууууже хорошої родини… — лукаво продовжив натякати Торн.

— Тоді, за сім'ю нареченої! —— засміявся Ліор.

— Почекай… не так швидко… — спробував заперечити Торн.

— Ти що не хочеш пити за дуже хорошу сім'ю дуже гарної дівчини? Ти що їх не поважаєш?

— Н-ні, я дуже поважаю...

— Ну так пий, — Ліор вклав кубок Торну в руки, — і ти, Ваша високість, теж пий. Родичі твої врешті-решт… будуть…

Мені Ліор теж вручив кубок і я не став опиратися.

— Я боюся, що в такому темпі, я сьогодні в Дагомею не потрапляю, — сказав Торн, поставивши спорожнілий кубок.

— Не переживай! Ти ж знаєш, я ніколи не п'янію! — поплескав його по спині Ліор. — Давай сюди камінь, я простежу, — Ліор простягнув руку, не звертаючи уваги на те, що Торн заперечливо хитав головою. — Давай сюди, бо загубиш! Я сам тебе в портал заштовхаю, ти ж знаєш, я ніколи не п'янію!

Торн, знаючи, що сперечатися з Ліором марно, здався і простяг синій камінь на ланцюжку. Ліор сховав його в кишеню свого камзола, що лежав на кріслі.