«Жаль, що ми розвалили Радянський Союз,
адже ми там створили нову людину…»
(з інтерв’ю відомого світового магната).
Ромка. ПТУ - 1977
П’ятиповерхова сіра будівля буквою «П» височіла над кручею й здалеку проглядалася з усіх боків.
Тут було міське профтехучилище будівельників.
За радянськими догмами це була школа і кузня пролетаріату – основа соціалістичного суспільства.
Саме тут виховували нову радянську людину.
Після вечері дві групи майбутніх сантехніків та мулярів зійшлися в дворі за навчальним корпусом, подальше від очей вихователів-майстрів.
Намічалася бійка.
Двоє петеушників щось не поділили між собою. Спочатку поштовхалися в коридорі перед їдальнею, потім обзивали один одного:
– Трусло і чмо, зійди з дороги, бо роздавлю, – сичав Талян з групи С-21.
– Заткнись, жирний, бо ше лопнеш, – відповідав йому Ромка з групи М-22.
– Шо ти сказав, чувак?... Чириз п’ять минут жду тебе в дворі… Гляним, на шо ти харчі переводиш… І підкачайся трохи, на турнічку повиси, може сільонок прибуде, а то звалю з одного удару.
Групи стали у велике коло. На середину вийшли обідчики. Почали відразу махати кулаками, але не попадали один в одного.
Коло почало свистіти. Посипалися підколки і зневажки.
Талян був явно сильнішим Ромки. Вищий на голову, в тілі ширший. Але й Рома був підкачаний і спритний – легко ухилявся від важких кулаків суперника. Талян мусив весь час крутитися, щоб бачити Ромку. Нарешті він спіткнувся і впав на одне коліно. Ромка тут же кинувся в атаку. Вдарив ногою щосили в груди і живіт. Одною рукою, в якій була затиснута коробка сірників, влупив супернику в ніс, від чого той умився червоною юшкою, а потім звалив його на землю й почав гамселити ногами.
Талян здався… Він затулив голову руками і покірно лежав та охав під ударами.
Бійка закінчилася… Всі розійшлися, незадоволені, що все так швидко дійшло кінця. До лежачого хлопця ніхто не підійшов і не помагав піднятися.
Лідери-заводили груп вирішили так цього не залишати і назавтра зійтися група на групу.
Талян пішов вмиватися від червоних патьоків.
Раптом з-за рогу вискочило троє вихователів. Засікли, як петеушник відмивав у вмивальнику від крові свою сорочку.
Директор училища на вихователів підбирав здорових і сильних – таких, аби не боялися знахабнілої купи підлітків. Ці майстри-вихователі педагогіки не вчили. Чуть що, били нещадно тих, хто в чомусь провинився.
Але було так, що і їм доставалося. Петеушники робили їм всякі пакості. Недавно одному палець ледь не відкусили. Швидку викликали.
Вихователі кинулися виясняти, хто бився, але хлопці лишнього не говорили. Повідомляти щось майстрам вважалося стукачеством і за це нещадно карали.
Майстри завели всіх в класи, де довго промивали учням мозок, але не добившись нічого, зробили перекличку й відправили спати.
На ніч один з вихователів залишався в коридорі, з якого було видно всі двері спальних кімнат. Якщо з них роздавалися голоси – тут же заходив і присікав будь-який шум. Все було немов у казармі.
Шепталися учні ще довго. Сходилися тихенько в різних кутках спальні, обговорювали щось, сперечалися. Часом не стримувалися і підвищували голоси, і тоді знову влітав вихователь. Кого встигав засікти, як найбільшого порушника – заставляв стояти в коридорі, поки інші не поснуть.
На ранок вигнали групи на зарядку. Зайняття для петеушників неприємне і остогидле.
Хто був нахабнішим і дуже хотів спати – прикидався хворим. Нібито боліла голова чи живіт. Хитрощі ці були давно відомі, тож прикидатися треба було добре, щоб не заробити копняка від майстра.
Ромка прикидався майстерно. У нього так часто боліла голова, що вихователі вважали вже його хронічно хворим. Бо й довідку йому весь час видавала медсестра, нібито він дійсно хворіє.
А з вигляду Рома – атлет і красунчик. Видається набагато старшим від багатьох петеушників.
Може саме через це йому і вдалося закадрити медсестру Тамару Олександрівну, років на п'ятнадцять старшу, ніж хлопці.
Як це йому вдалося – ніхто не знає. Інші пробували – нічого не виходило. Вилітали з медпункту, неначе пробка з пляшки. Потім довго не наважувалися сунутися до Олександрівни.
Ромка приходив з медпункту зманіжений. Під заздрісними поглядами одногрупників йшов, немов півень. Щедрості його не було меж. Збирав довкола себе гурт охочих і смаковито з подробицями розповідав, як у них все відбувалося з медсестрою.
Тамара Олександрівна – симпатична, струнка жінка з дуже виразними очима. Вона навіть не здогадувалась, що майже все училище знає, якого кольору у неї нижня білизна та які звуки вона видає, коли падає в Ромчині обійми на медпунктівську кушетку.