Глава 6: Собор Забутих Молитов

Ромео продирався крізь «Зону Мовчання» — серце Некрополя, куди навіть «Дикі» боялися заходити. Тут ефір був настільки густим, що здавався рідким. Він осідав на шкірі сріблястою інеєм, сповільнюючи рухи й приглушуючи звуки. Кожен крок Ромео відгукувався в його свідомості луною спогадів, що не належали йому: чиїсь весілля, дитячий сміх, запах свіжоспеченого хліба... Туман зберігав усе, що місто Монтеккі намагалося стерти.

Попереду, наче скелет велетенського звіра, виринув Старий Собор. Його шпилі, колись прикрашені золотом, тепер були обплетені фосфоричними лозами ефірних квітів. Вітражі були вибиті, і крізь порожні очниці вікон виривалося м’яке блакитне сяйво.

Ромео влетів усередину, важко дихаючи. Його легені палили — повітря Верони було занадто сухим, а тут воно було занадто «важким».

— Ти встиг, — пролунав голос Лоренсо.

Чернець-алхімік стояв біля вівтаря, який він перетворив на подобу наукової лабораторії. Навколо нього крутилися складні мідні кільця — «Уловлювачі Душ», які він зібрав зі сміття та древніх реліквій. У центрі всього цього, на кам’яній плиті, сиділа Джульєтта. Вона виглядала ще більш примарною, ніж раніше. Її форма почала втрачати чіткість, краї сукні розчинялися в тумані.

— Ромео... — вона підвелася, і в її голосі почувся відчай. 
— Твоя рука... Кров Меркуціо. Вона кличе Тіней.

Ромео подивився на свої долоні. Кров друга не просто засохла — вона вступила в реакцію з ефіром, перетворюючись на чорні кристали.

— Меркуціо мертвий, — сказав він, і його голос зламався. — Тібальт убив його. Мій батько активує «Едем». У нас немає часу.

Лоренсо підійшов до них, тримаючи в руках розгорнутий сувій із формулами, що здавалися сумішшю квантової фізики та некромантії. Його очі горіли лихоманковим вогнем.

— Слухайте мене уважно, — почав старий. 

— Світ тримається на законі збереження енергії. Але ефір — це енергія свідомості. Щоб зупинити детонацію туману і припинити агонію мерців, ми маємо створити «Точку Сингулярності». Один із вас має добровільно стати якорем для всього ефіру Некрополя, а інший — віддати свою життєву іскру, щоб замкнути коло.

Лоренсо вказав на формулу, накреслену прямо на підлозі собору:

Ψtotal =∮S (E⋅dA)+∫V ρsoul dV

— Це рівняння Рівноваги, — прошепотів Лоренсо. 

— Де Ψtotal  — це стабільність нашого світу. Якщо ми не досягнемо критичної маси любові та самопожертви, Ψ впаде до нуля, і настане повний розпад матерії. Випалювання Верони лише прискорить цей процес.

— Що я маю зробити? — Ромео зробив крок до вівтаря.

— Ти — живий. Твоя кров — це паливо, — Лоренсо подивився на нього з глибоким жалем. 

— Тобі доведеться випити еліксир, який я приготував. Він зупинить твоє серце, але не вб'є мозок. Ти станеш таким, як вони, але з повною силою живої душі.

— А Джульєтта?

— Вона має стати провідником. Вона візьме твою іскру і розсіє її по всьому Некрополю. Це дасть «Диким» спокій. Вони просто розсиплються на попіл. Війна закінчиться, бо не буде з ким воювати.

Джульєтта схопила Ромео за плечі. Її дотик був не просто холодним — він висмоктував тепло.

— Ні! Ромео, ти не розумієш. Ти не зможеш повернутися. Ти залишишся тут, у цій вічній сутіні, один, коли я зникну. Бо я — лише тінь, яка знайде свій спокій. А ти станеш вічним вартовим порожнечі.

— Краще бути вартовим у світі, де ти була, ніж королем у місті вбивць, — Ромео взяв зі столу скляну посудину з темною, мерехтливою рідиною.

В цей момент собор здригнувся від потужного удару. Десь зовсім поруч розірвався перший термічний снаряд. Світло від вибуху було настільки яскравим, що вітражі на мить ожили, відкидаючи на підлогу криваво-червоні тіні. Температура в соборі почала стрімко зростати. Туман за вікнами закричав — тисячі Тіней випаровувалися, перетворюючись на ніщо.

— Вони почали! — закричав Лоренсо. 

— Швидше!

Ромео підніс кубок до губ. Його рука не тремтіла. Він дивився в очі Джульєтті, намагаючись запам'ятати кожну риску її обличчя, кожну іскру в її неживих очах.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він.

— Не пий... — благала вона, але в її голосі вже чувся не лише страх, а й поклик ефіру, що вимагав завершення.

Ромео зробив ковток. Рідина була на смак як гіркий мигдаль і стара іржа. Його серце зробило один потужний удар, потім другий, повільніший... і зупинилося.

Світ навколо нього миттєво змінився. Кольори зникли, залишивши лише відтінки срібла та індиго. Він побачив те, чого не бачив раніше: тисячі золотих ниток, що зв’язували все живе і мертве. Він побачив душу Лоренсо — тьмяну свічку, що догорала. І він побачив Джульєтту — сяюче сонце посеред цієї холодної ночі.

Він простягнув до неї руку, і тепер їхні дотики були рівними. Він більше не відчував її холоду, бо сам став частиною цього холоду.

Але раптом двері собору вилетіли з завіс. У проході стояв Тібальт. Його обладунки були оплавлені вогнем «Едему», одна сторона його обличчя повністю зникла, оголивши білу кістку черепа.

— Зрадники! — заревів він. 

— Ви хочете позбавити нас нашої сили? Ви хочете, щоб ми стали попелом під ногами цих м’ясних мішків?

Тібальт кинувся вперед, заносячи свій величезний тесак. Лоренсо спробував перегородити йому шлях, але мертвий воїн одним ударом відкинув старого алхіміка до стіни.

Ромео заступив Джульєтту. Тепер, у стані «напівжиття», він відчував силу, про яку раніше не міг і мріяти. Він перехопив лезо Тібальта голими руками, і з місця контакту вирвалися розряди чорної енергії.

— Твій час минув, Тібальте, — сказав Ромео голосом, який тепер звучав як гуркіт обвалу в горах. 

— Ти тримаєшся за ненависть, бо боїшся тиші. Але тиша — це єдине, що нам залишилося.

Вони зчепилися в смертельному танці серед вівтаря, що палав. А над ними небо Верони ставало білим. Головна гармата «Проекту Едем» наводилася на Собор. Лорд Монтеккі вирахував епіцентр містичної активності. Він збирався нанести удар по власному сину, навіть не знаючи про це.