Глава 5: Танці на Краю Прірви

Повітря над Вероною-Прайм перетворилося на розпечене залізо. Термічні установки «Проекту Едем» проходили фінальні випробування, і їхнє низьке гудіння змушувало зуби німіти. Велетенські металеві вежі, розставлені вздовж Муру, випльовували в небо стовпи оранжевого полум’я, розганяючи вічний туман на сотні метрів навколо. Це була ілюзія безпеки — вогонь дарував світло, але забирав кисень.

Ромео повертався через технічні тунелі, відчуваючи, як печать Джульєтти на його чолі пульсує крижаним холодом. Цей холод був його єдиним порятунком від задушливої спеки міста. Він рухався швидко, наче тінь, але на виході з четвертого сектора його чекала пастка.

Прожектори спалахнули раптово, засліплюючи його білим, нещадним світлом.

— Ти пахнеш смертю, Ромео. І цей запах уже не змити мастилом.

Меркуціо стояв у центрі проходу. Його обличчя, зазвичай повне сарказму, зараз здавалося висіченим із брудного каменю. У руці він тримав важкий штурмовий карабін, але палець не лежав на спусковому гачку — він стискав рукоятку так, що костяшки пальців побіліли.

— Відійди, Меркуціо, — тихо сказав Ромео, прикриваючи очі рукою. 
— Ти не розумієш, що відбувається.

— О, я розумію все чудово! — Меркуціо зробив крок вперед, і його голос зірвався на крик. 

— Я бачив датчики! Ти приніс із собою ефірну сигнатуру. Ти був там. Ти торкався однієї з цих тварин. Ти зрадив нас усіх заради... заради чого? Заради гнилого спогаду в жіночій сукні?

— Вона живіша за нас усіх! — вигукнув Ромео, і цей вигук відлунив від сталевих стін. 

— Ми тут — просто гвинтики в машині, яка лише спалює й руйнує. Вони зберігають пам’ять про світ, який ми забули!

Меркуціо відкинув карабін убік — він хотів битися не як солдат, а як ображений брат. Він кинувся на Ромео, збиваючи його з ніг. Вони покотилися по металевій підлозі, серед іскр і бруду.

— Моя сестра загинула від їхніх рук! — хрипів Меркуціо, завдаючи удару за ударом. 

— Вона кричала, поки туман роз’їдав її очі! А ти... ти цілуєш їхні холодні губи? Ти збожеволів, Ромео! Ти заражений!

Ромео не відбивався в повну силу. Він відчував біль Меркуціо, але цей біль був частиною старого світу — світу ненависті, який мав згоріти.

— Світ змінюється, Меркуціо! — Ромео перехопив руки друга. — Якщо ми не зупинимо вогонь, туман детонує! Лоренсо сказав...

— Лоренсо — старий дурень, який перечитав некромантських сувоїв! — Меркуціо вирвався і дістав ніж. 

— Я не дозволю тобі вийти звідси. Краще я вб’ю тебе сам, ніж дозволю батькові побачити, на що ти перетворився.

Раптом підлога під ними здригнулася. Це був не гул реактора. Це був звук розриву самої тканини реальності. Страшний, пронизливий крик, що складався з тисячі голосів, прокотився над Муром.

Сирени Верони-Прайм завили в унісон. Червоне аварійне світло залило коридор.

— Прорив! — прохрипів голос із гучномовців. 

— Сектор 7! Некротична атака! Всім бойовим одиницям зайняти позиції!

Меркуціо завмер, його ніж зупинився за сантиметр від грудей Ромео. Обидва подивилися в бік Муру. Там, де раніше була темрява, тепер вихорився чорний туман, пронизаний фіолетовими блискавками.

Це не був звичайний напад зомбі. Це був Тібальт.

Він не чекав, поки живі прийдуть до нього. Він зібрав «Диких» — тисячі істот, що втратили розум, і за допомогою своєї ненависті викував із них живий таран. Тібальт стояв на вершині пагорба з попелу, його залізна рука вказувала на місто. Ефір навколо нього згустився, утворюючи примарних вовків, що мчали попереду орди.

— Дивись, що твоя «любов» притягла до наших дверей! — вигукнув Меркуціо, хапаючи зброю.

Вони вибігли на оглядовий майданчик Муру. Картина була апокаліптичною. Термічні вежі стріляли вогнем, але туман Тібальта поглинав полум’я, перетворюючи його на чорний дим. Тіні дерлися по бетонних стінах, встромляючи свої пазурі в камінь. Вони вмирали тисячами під вогнем кулеметів, але на їхнє місце ставали нові, наче океан, що не має краю.

— Я маю знайти її, — прошепотів Ромео.

— Ти нікуди не підеш! — Меркуціо вхопив його за плече.

Але було запізно. Тібальт, використовуючи містичну силу ефіру, зробив неймовірний стрибок. Він приземлився прямо на парапет Муру, лише в десяти метрах від них. Його очі горіли пекельним вогнем.

— Монтеккі! — заревів він. 

— Сьогодні ваше світло згасне назавжди!

Меркуціо, не вагаючись, кинувся вперед. Він був найкращим бійцем Верони, але він був лише людиною. Тібальт зустрів його удар своїм тесаком. Звук зіткнення сталі об сталь був подібний до вибуху.

Ромео намагався втрутитися, але «Дикі» вже перевалили через край Муру. Почалася кривава баня. Вузький простір парапету перетворився на м’ясорубку.

— Меркуціо, назад! — крикнув Ромео, відбиваючись прикладом гвинтівки від зомбі, що намагався вчепитися йому в горло.

Але Меркуціо вже не чув. Він був у стані бойового трансу. Він зумів поранити Тібальта в плече, але мертвий вождь навіть не здригнувся. Тібальт схопив Меркуціо за горло своєю механічною рукою і підняв у повітря.

— Ти такий гарячий, живий, — прохрипів Тібальт. 

— Дай мені твою температуру.

Він встромив тесак у живіт Меркуціо. Час для Ромео ніби зупинився. Він бачив, як очі його друга розширилися, як світло в них почало гаснути, змінюючись сірим туманом.

— Ні! — Ромео вистрілив у Тібальта, влучивши йому в голову, але куля лише вибила шматок черепа, не зупинивши монстра.

Тібальт відкинув обм’якле тіло Меркуціо в бік, прямо в руки Ромео.

— Передай батькові, що це лише початок, — сказав Тібальт і, оточений хмарою ефіру, стрибнув назад у темряву Некрополя, забираючи з собою частину орди. Атака була лише розвідкою боєм, демонстрацією сили.

Ромео впав на коліна, тримаючи Меркуціо. Кров друга була нестерпно гарячою.

— Ромео... — прохрипів Меркуціо, випльовуючи кров. Його обличчя почало бліднути з неймовірною швидкістю. 

— Я... я бачу їх. Вони не просто мертві. Вони — це ми... завтра. Не дай... не дай вогню...