Глава 4: Бал Привидів та Смак Попелу

Некрополь зустрів його не тишею, а шепотом. Туман став густішим, набуваючи відтінку старого срібла. Коли Ромео перетнув межу, де закінчувалися розбиті ліхтарі зовнішнього периметра, він відчув, як змінився тиск повітря. Тут панувала інша фізика — містичний ефір, про який говорив Лоренсо, м’яко обволікав тіло, створюючи ілюзію невагомості.

Він ішов крізь житлові квартали старого міста. Тут «Тіні» не ховалися. Вони стояли на балконах напівзруйнованих будинків, сиділи на іржавих каркасах автомобілів. Дехто з них намагався повторювати рухи з минулого життя: жінка без нижньої щелепи повільно гойдала порожню колиску; чоловік із діркою в грудях «читав» газету, яка давно перетворилася на труху.

Завдяки квітці вони не нападали. Вони розступалися, проводжаючи Ромео довгими, сумними поглядами. Він бачив у їхніх очах не голод, а безкінечне «чому?».

Нарешті він дістався до особняка Капулетті. Це була велична будівля в стилі неокласицизму, яка дивом зберегла свою форму. Вікна були затягнуті важкою оксамитовою тканиною, а біля входу стояли двоє високих мерців у залишках військової форми. Їхні очі горіли яскравим синім полум’ям — ознака «свідомих».

— Живий... — прохрипів один із них, піднімаючи іржаву піку. — Ти пахнеш страхом і теплом. Навіщо ти прийшов до порожнечі?

— Я прийшов до Джульєтти, — голос Ромео тремтів, але він не відвів погляду. 
— У мене є її знак.

Він підняв квітку. Охоронці перезирнулися, і звук їхніх поглядів був схожий на хрускіт сухого листя. Вони відступили, дозволяючи йому увійти.

Всередині особняка було... дивно. Капулетті намагалися зберегти ілюзію величі. У головній залі горіли свічки, але вони не давали тепла, а лише виділяли густий солодкуватий дим. На стінах висіли картини, де обличчя предків були замазані чорною сажею — знак того, що вони більше не належать до роду людського.

Джульєтта чекала його на балконі другого поверху. На ній була інша сукня — темно-червона, кольору запеклої крові. У світлі свічок її шкіра здавалася майже прозорою.

— Ти повернувся, — прошепотіла вона, спускаючись сходами. Її кроки були абсолютно беззвучними. 

— Я відчула твій вогонь ще на кордоні. Ти приніс те, що я просила?

Ромео дістав із сумки невеликий предмет, загорнутий у стару полотняну тканину. Це була стара музична скринька, яку він викрав із музею старожитностей у Вероні. Він завів її, і кімнату наповнила тонка, механічна мелодія — тендітна і чиста.

Джульєтта завмерла. Її рука, що потягнулася до скриньки, зупинилася в повітрі. Вона заплющила очі, і Ромео побачив, як по її щоці повільно скотилася одинока сльоза. Але це була не вода. Це була густа, темна рідина, схожа на нафту.

— Музика... — вона ледь чутно зітхнула. 

— Я вже забула, як звучить гармонія. У нашому світі є лише вітер і шепіт тих, хто втратив розум.

— Моя сім'я хоче знищити це місце, — швидко промовив Ромео, підходячи ближче. 

— Джульєтто, вони готують зброю. Вони називають це «Проектом Едем». Вони хочуть випалити туман.

Джульєтта відкрила очі. Тепер у них не було смутку — лише глибока, холодна втома.

— Вони не розуміють. Туман — це не ворог. Туман — це саван. Якщо вони знімуть його, ми не просто помремо. Ми станемо чимось набагато гіршим. Ми станемо чистим болем, який не має форми.

— Лоренсо сказав мені про ритуал, — Ромео взяв її за руки. Його тепло зустрілося з її неземною прохолодою. — Шлюб Матерії та Духу. Він каже, що ми можемо стабілізувати ефір. Що ми можемо припинити цю війну.

Джульєтта хотіла щось відповісти, але раптом повітря в залі різко похолодало. Свічки спалахнули фіолетовим полум’ям і згасли. З тіней у кутку зали виступила висока постать.

Це був Тібальт.

Він був вищим за Ромео на голову. Його тіло було закуте в саморобні обладунки з автомобільної сталі, а замість правої руки у нього був масивний тесак, приварений до кістки. Його обличчя було понівечене шрамами, а очі світилися лютим, червонуватим вогнем — ознакою того, що він підтримував свою свідомість не пам'яттю, а ненавистю.

— Живе м'ясо в нашому домі? — голос Тібальта нагадував скрегіт металу по склу. 

— Джульєтто, ти принесла до нас запах бойні.

— Він не ворог, Тібальте, — Джульєтта заступила Ромео собою. — Він прийшов попередити нас.

— Попередити? — Тібальт зробив крок вперед, і підлога під його вагою хруснула. 

— Ті, хто дихає, приходять лише щоб брати. Вони вигнали нас сюди, вони звели стіни, вони назвали нас монстрами, хоча самі вбивали нас, коли ми ще були живі. Їхня кров — це все, що вони нам винні.

Він подивився на Ромео, і той відчув, як його серце стислося від невидимої сили. Це була містична аура смерті, яка виходила від лідера мерців.

— Ти — Монтеккі, — виплюнув Тібальт. — Я впізнаю цей запах гордості та мастила. Твій батько будує машини смерті. Чому я не маю вирвати твоє серце і показати йому, що воно так само легко зупиняється, як і наші?

— Тому що тоді ви нічим не відрізнятиметеся від звірів, — твердо відповів Ромео, долаючи заціпеніння. — Ви хочете зберегти свою честь? Тоді слухайте. Є спосіб зупинити вогонь.

Тібальт розсміявся — жахливим, сухим сміхом, від якого здригнулися стіни.

— Вогонь уже тут, хлопчику. Він горить у моїх жилах. Кожного разу, коли я бачу ваш Мур, я хочу бачити, як він падає. Моя родина більше не буде ховатися в тумані. Ми вийдемо, і тоді ви дізнаєтеся, що таке справжній Апокаліпсис.

Він повернувся до Джульєтти.

— Прожени його. Або я зроблю його частиною нашої колекції безмозких слуг. Батько вже знає про нього. І він не такий милосердний, як я.

Тібальт зник у тіні так само раптово, як і з’явився, залишивши по собі запах озону та старої крові.

Джульєтта обернулася до Ромео. Її обличчя було сповнене жаху.

— Тобі треба йти. Зараз же. Тібальт не зупиниться. Він розповість усім, що ти тут. Якщо мої дядьки знайдуть тебе, вони використають тебе як приманку або як жертву для зміцнення туману.

— Я не піду без відповіді, — Ромео тримав її руки.