Глава 3: Тіні та Механізми

Ранок у Вероні-Прайм ніколи не починався зі співу пташок. Його сповіщав низькочастотний гул Центрального Реактора, який вібрував у кістках кожного жителя. Це був звук життя, штучного й вимученого, що підтримувалося лише завдяки нескінченному спалюванню ресурсів, видобутих із глибин отруєної землі.

Ромео стояв у головній залі Ради Монтеккі. Високі стелі, оздоблені холодним шліфованим гранітом, поглинали звуки кроків. На стінах замість гобеленів висіли величезні монітори, де в реальному часі відображалися графіки енергоспоживання, запаси кисню та рівень «некротичної активності» за Муром.

Його батько, Лорд Монтеккі, сидів на чолі столу. Його ліва рука була замінена на механічний протез із чорної матової сталі, який тихо цокав у такт його думкам. Він не дивився на сина. Його погляд був прикутий до голографічної карти Некрополя.

— Чистота — це життя, Ромео, — голос батька був сухим, як тертя наждачного паперу. 
— Ми — остання крапля чистої води в океані бруду. Але вода випаровується. Якщо ми не розширимо периметр, через п’ять років ресурси вичерпаються. Нам потрібні шахти, що знаходяться під старим містом.

— Але там живуть вони, — тихо промовив Ромео.

Монтеккі-старший нарешті підвів голову. Його очі були затягнуті катарактою фанатизму.

— Там ніхто не живе. Там перебуває помилка. Паразит, який використовує наші старі будинки як кокони. «Проект Едем» — це не просто війна. Це дезінфекція. Ми використаємо термічні заряди, щоб розігнати туман. Температура підніметься до тисячі градусів. Усе, що не дихає за нашими стандартами, перетвориться на білий попіл.

Ромео відчув, як кришталева квітка в його внутрішній кишені ніби вжалила його холодом. Тисяча градусів. Він уявив Джульєтту, її лілії, її тихий голос. Вони не були паразитами. Вони були... іншими.

— А як щодо містики, батьку? — запитав Ромео, намагаючись намацати слабке місце. 

— Старі записи кажуть, що туман не просто газ. Це частина душ тих, хто не пішов.

Батько презирливо хмикнув, і його протез стиснувся в кулак, видавши металевий скрегіт.

— Душа — це хімічна реакція, сину. Те, що ти називаєш містикою, — це просто невідомий тип енергії, який ми навчимося підкорювати або знищимо. Йди. Твій загін готує нове обладнання. Не забивай голову казками мерців.

Ромео вийшов із зали, відчуваючи, як стіни коридорів тиснуть на нього. Він знав лише одну людину, яка могла пояснити те, що він бачив у Некрополі, і при цьому не здати його трибуналу.

Він спустився в найнижчі яруси міста — у сектор, який називали «Каплицею Шестерень». Тут панував напівморок, а повітря було настільки вологим від пари, що одяг миттєво ставав важким. У цьому підземеллі жив Лоренсо — офіційно головний технік-біолог Верони, а неофіційно — останній алхімік, який вірив, що світ не можна поділити лише на нулі та одиниці.

Лабораторія Лоренсо нагадувала печеру божевільного колекціонера. Скляні колби з фосфоричними рідинами сусідили з іржавими частинами старих дронів, а на стінах були розклеєні креслення людських тіл, переплетені з алхімічними символами.

Лоренсо, сивий чоловік із глибокими зморшками та пальцями, вічно забрудненими мастилом, схилився над мікроскопом.

— Ти прийшов пізно, Ромео, — не обертаючись, сказав він. 

— Але твоє серце стукає так гучно, що я почув його ще біля ліфта. Що ти знайшов там, за Муром?

Ромео підійшов ближче і повільно дістав кришталеву квітку. Сине світло артефакту миттєво залило лабораторію, змусивши тіні на стінах видовжитися.

Лоренсо завмер. Він повільно випростався, і в його очах промайнув страх, змішаний із благоговінням.

— Це... Сльоза Неживих, — прошепотів він, не наважуючись торкнутися квітки. 

— Звідки вона в тебе?

— Вона дала мені її. Джульєтта, — Ромео подивився Лоренсо в очі. 

— Вона не схожа на тих монстрів, яких нам показують на тренуваннях. Вона розумна. Вона пам'ятає. Лоренсо, що це за світ? Чому вони повернулися?

Старий зітхнув і підійшов до великого чавунного казана, в якому повільно кипіла якась темна субстанція.

— Сідай, хлопче. Те, що я тобі скажу, вартувало б мені голови, якби твій батько почув. Ми називаємо це Апокаліпсисом, але насправді це був Зсув. Світ живих і світ тіней зіштовхнулися. Туман, який ми бачимо — це ефір, субстанція, з якої складаються сни та спогади. Ті, кого ми називаємо зомбі — це просто тіла, що наповнилися ефіром без фільтра. Вони порожні, тому вони голодні.

Лоренсо зробив паузу, дивлячись на квітку.

— Але є такі, як Капулетті. Вони мали достатньо волі, щоб зберегти свою особистість у цьому ефірі. Вони не живі й не мертві. Вони — мости. Квітка, яку ти тримаєш — це сконденсований сум. Вона не повинна існувати в нашому світі, Ромео. Вона занадто чиста для цієї іржі.

— Мій батько хоче спалити їх усіх, — голос Ромео здригнувся. — «Проект Едем». Він каже, що це дезінфекція.

Лоренсо гірко посміхнувся.

— Якщо він випалить туман, він знищить не тільки Некрополь. Він знищить можливість того, що світ колись знову стане цілим. Ефір тримає залишки атмосфери. Без нього ми просто задихнемося у своїй залізній коробці. Але твій батько бачить лише ворогів. Він не розуміє, що ви з Джульєттою — це дві половинки одного розірваного цілого.

— Що мені робити? — запитав Ромео, відчуваючи, як на нього лягає тягар відповідальності, до якого він не був готовий.

Лоренсо нарешті торкнувся квітки кінчиком пальця. Від дотику проскочила іскра, і старий відсмикнув руку.

— Слухай уважно. Існує ритуал. Стародавні називали його «Шлюб Матерії та Духу». Якщо живий і мертвий знайдуть спосіб об’єднати свої сутності без ненависті, вони зможуть стабілізувати ефір. Це не вб'є Тіней, але поверне їм спокій. А нам — дасть можливість вийти з-за Муру без зброї. Але ціна, Ромео... ціна завжди висока. Ефір вимагає рівноваги. Щоб хтось повернувся до життя, хтось має піти в тінь.

— Я готовий, — не вагаючись, відповів Ромео.

— Не кажи так, поки не дізнаєшся, що таке справжній холод, — відрізав Лоренсо.