Глава 2: Сад Гнилих Лілій

Повітря в цієї ночі було густим і нерухомим, наче застигла смола. Ромео відчував, як кожен його вдих — хрипкий, через фільтр респіратора — порушує цю священну тишу. Тіні, що щойно вискалювали зуби в темряві, відступили. Вони не пішли зовсім, ні. Вони зачаїлися в кутках зруйнованих каплиць, спостерігаючи за ним своїми молочно-білими очима, але не наважувалися перетнути невидиму лінію, яку окреслила присутність Джульєтти.

— Зніми це, — Джульєтта вказала на його маску. Її пальці були довгими й напрочуд тонкими, а нігті мали легкий фіолетовий відтінок.

— Тут немає інфекції, якої ти боїшся. Тільки пил минулого.

Ромео вагався, адже в академії Монтеккі вчили, що один вдих поза межами Муру — це смертний вирок. Але погляд дівчини був таким... чистим. У ньому не було того голоду, який він звик бачити в істотах за периметром. Він повільно відстебнув кріплення. Маска впала на груди, і він нарешті відчув запах Некрополя.

Всупереч очікуванням, пахло не гниллю. Це був аромат старої бібліотеки: сухого паперу, холодного каменю і — ледь вловимо — зів’ялих лілій.

— Ти... ти не така, як вони, — нарешті вимовив Ромео, опустивши ствол гвинтівки до землі.

— Ми всі різні, Ромео, — вона вимовила його ім’я так, ніби воно було дорогоцінним артефактом, знайденим у руїнах.

— Хтось втрачає себе в перший же день, перетворюючись на порожню оболонку, що шукає лише теплої крові. А хтось... хтось чіпляється за спогади, поки вони не стають кайданами. Моя родина, Капулетті, завжди була гордою. Навіть смерть не змогла змусити нас забути наші манери…

Дівчина повернулася та повільно пішла вглиб кладовища. Ромео, наче загіпнотизований, рушив за нею. Вони пройшли повз високий склеп, прикрашений гербом із зображенням троянди, що обвиває череп. Тут, у центрі мертвого саду, росли квіти, які не потребували сонця. Вони світилися тьмяним блакитним світлом, поглинаючи радіацію та містичний туман.

— Мій батько каже, що ви — вірус, який треба випалити, — сказав Ромео, дивлячись на її спину.

— Він каже, що у вас немає душ. Що ви просто відлуння, яке застрягло в мертвому м’ясі.

Джульєтта зупинилася біля високого фонтану, в якому замість води був чорний пісок. Вона обернулася, і Ромео вперше помітив, що вона не кліпає. Її краса була статичною, як у статуї в музеї, яку хочеться торкнутися, але боїшся зламати.

— Можливо, він правий, — сумно відповіла вона.

— Я не відчуваю серцебиття. Я не відчуваю холоду цього туману. Але я відчуваю самотність, Ромео. Чи може вірус відчувати самотність? Чи може відлуння сумувати за музикою, яка його породила?

Вона простягнула руку до однієї з блакитних лілій. Квітка під її пальцями не зів'яла, але покрилася тонким шаром інею.

— Розкажи мені про Верону-Прайм, — попросила вона.

— Там справді так багато світла, як кажуть?

— Там світло інше, — зітхнув Ромео, сідаючи на край фонтану. Його страх почав трансформуватися у дивну цікавість.

— Воно штучне: лампи, що ріжуть очі, неон, який ніколи не гасне. Там немає ночі, тому що ніч — це час для страху. Батько змусив усіх працювати по вісімнадцять годин на зміну. Ми будуємо зброю, щоб захиститися від вас. Ми будуємо стіни, щоб не бачити зірок. Верона — це не місто, це великий сталевий кокон, у якому ми повільно задихаємося від власної праведності.

Джульєтта слухала його, схиливши голову набік. В її очах відбивався відблиск його тактичного ліхтаря.

— Ми різні, — прошепотіла вона.

— Ми наче застигли в часі, а от ви біжите від нього. Ми — пам’ять без майбутнього, а ви — майбутнє без пам’яті…

Раптом десь далеко за межами кладовища пролунав гучний звук — удар металу об метал. Це була сирена Верони-Прайм, що сповіщала про початок комендантської години. Ромео здригнувся.

— Мені треба йти. Якщо патруль не знайде мене в казармі, вони почнуть зачистку сектору.

— Зачекай, хлопче — Джульєтта зробила крок до нього.

— Візьми це.

Вона простягнула йому ту саму кришталеву квітку, яку тримала раніше. Вона була зроблена не з каменю і не з живих тканин — це була застигла містична енергія, холодна як лід.

— Якщо ти прийдеш знову... просто тримай її в руках. Тіні відчують мій слід на ній і не чіпатимуть тебе. Але будь обережним, Ромео. Моя родина не така терпляча, як я. Мій кузен Тібальт... він ненавидить живих. Він каже, що ваша кров — це єдине, що на мить повертає нам смак до буття.

Ромео взяв квітку. Його пальці на мить торкнулися її шкіри. Вона була не крижаною, як він очікував, а скоріше... позбавленою температури. Наче він торкнувся повітря.

— Я повернуся, — пообіцяв він, сам дивуючись власній рішучості.

— Наступного разу я принесу щось із нашого світу. Щось, що не пахне залізом.

— Принеси мені історію, Ромео, — посміхнулася вона, і ця посмішка була найтрагічнішою річчю, яку він коли-небудь бачив.

— Історію про те, як люди колись сміялися без причини.

Ромео зник у тумані, стискаючи холодну квітку в руці. Він біг до Муру, а в його вухах все ще лунав її голос. Він ще не знав, що цей короткий обмін словами вже запустив механізм їхньої загибелі. Бо в світі, де живі мають ненавидіти мертвих, зацікавленість — це зрада. А кохання — це вирок.