Глава 1: Залізна Завіса

здаєтьс, Верона-Прайм ніколи не спала. Вона хрипіла металевим скреготом заводів та гулом високовольтних парканів. Тут, за тридцятиметровим бетоном, повітря пахло озоном, машинним маслом і страхом.

Ромео затягнув ремінь респіратора. Його очі, втомлені від неонового світла прожекторів, вдивлялися в темряву за межами Муру. Там починався Некрополь — царство тих, хто забув, як дихати, але не навчився вмирати.

— Ти знову там щось шукаєш, Ромео? — Меркуціо підійшов ззаду, його голос був хриплим від дешевого тютюну. Він крутив у руках ніж із зазубринами, виготовлений зі сталі, що пройшла освячення. 
— Там немає нічого, крім гнилі та шепоту Тіней.

— Кажуть, вони теж колись мали імена, Меркуціо, — тихо відповів Ромео.

— Кажуть, що свині вміють літати, якщо їх добре підкинути вибухівкою, — реготнув той. 

— Це не люди. Це помилка природи. Космічне сміття, що вселилося в м’ясо. Пам’ятай: побачиш — стріляй. Почуєш — біжи. Відчуєш запах — молись.

Ромео не відповів. Його родина, Монтеккі, тримала в руках увесь арсенал міста. Його батько вважав кожен патрон, витрачений на зомбі, інвестицією у майбутнє. Але Ромео бачив сни. У тих снах місто було зеленим, море — синім, а мертві не просили про милосердя своїми пустими очима.

Цієї ночі Ромео мав іти в «сіру зону» — на звалище старої техніки, де, за чутками, ще можна було знайти вцілілі акумулятори. Це був ризик, за який карали стратою. Але порожнеча всередині нього була небезпечнішою за будь-який закон.

Коли сонце сіло, залишивши по собі брудний кривавий слід на обрії, Ромео переліз через технічний лаз. Світ за межами Муру був іншим. Тут панувала тиша, така густа, що її можна було різати ножем. Містичний туман, що з’явився після Апокаліпсису, стелився по землі, немов жива істота.

Він пройшов кілька кілометрів, оминаючи скелети хмарочосів, коли почув це.

Це був не хрип і не стогін. Це була пісня. Тиха, мелодійна, вона линула звідкись із глибини занедбаного кладовища, що прилягало до старої частини міста. Такого не могло бути. Тіні не співали. Вони лише гарчали.

Ромео, всупереч усім інструкціям, пішов на звук. Між напівзруйнованими склепами, під світлом блідого, хворобливого місяця, він побачив її.

Вона сиділа на надгробку, тримаючи в руках суху квітку, що здавалася зробленою з кришталю. Її шкіра була білою, як мармур, а вени проступали тонкими блакитними нитками. На ній була сукня, поїдена часом, але колись велична. Джульєтта підняла голову. Її очі не були пустими. У них жевріло м’яке, фосфоричне світло — містичний вогонь іншого світу.

— Ти живий, — промовила вона. Її голос пролунав прямо в його голові, холодний і прекрасний одночасно. — Ти пахнеш сонцем і залізом. Чому ти тут, маленька людино?

Ромео підняв гвинтівку, але його руки тремтіли. Він ніколи не бачив такої Тіні. Вона не кидалася на нього. Вона просто дивилася — з сумом, який був старшим за всі мури Верони.

— Хто ти? — видавив він із себе.

— Я та, хто пам’ятає сонце, — вона встала, і туман навколо неї закрутився в химерні візерунки. 

— Я Джульєтта з дому Капулетті. І я чекала на когось, хто не буде стріляти в мою пам’ять.

В цей момент Ромео зрозумів: світ, якому він належав, брехав. Справжня трагедія була не в тому, що мертві повстали. А в тому, що вони все ще відчували біль.

З темряви за склепами почулося низьке ричання. Інші Тіні — дикі, позбавлені розуму — почули запах живої плоті. Ромео обернувся, готуючись до бою, але Джульєтта зробила крок вперед і підняла руку. Туман навколо неї згустився, перетворюючись на примарні ланцюги.

— Не бійся, — прошепотіла вона. 

— Сьогодні смерть тебе не торкнеться. Бо я сама так захотіла.