Ромашки

                             Цикл квітів
                             Ромашки
   Білі пелюстки. Тоненька ніжка, оповита зеленим серпанком листочків. Хіба не краса? Ромашки з дитинства були улюбленими квітами. Чому? А все доволі просто! Цнотливість, ніжність та непримхливий характер закарбовані в цих рослинах. А що вже говорити про цілющі властивості польової красуні… Раніше я думала, що вони ростуть тільки за межами людських обість, але торік матуся посадила їх прямо перед вікном вітальні. Чи сподобалося це їм? Аж ніяк, вони опустили свої змучені жовті голівки, обперезані білим віночком, додолу та жалібно дивилися услід полям. Як не намагалася ненька їх врятувати – не вийшло. Не змогли ці волелюби призвичаїтися до нового дому…
   Вони повинні були зустрітися ще десь хвилин тому, але Тетяна, як завжди запізнювалася. Олена за цей час встигла вже відсьорбнути декілька ковтків холодного Мохіто. На дворі панував спекотний серпневий день, який вже мало-помалу означав наближення осені. Олена вже давно планувала свою відпустку, тому зараз могла спокійно насолоджуватися заходами сонця на побережжі Середземного моря. За свої 36 років вона побувала в багатьох країнах. Це був і відпочинок, і наукові конференції, і практична діяльність, що стосувалася її роботи. Достатня кількість іноземних колег намагалася звабити працювати закордоном. В хід йшли: висока заробітна плата, високий рівень безпеки та можливість працювати з найсучаснішим технічним обладнанням. На подив, Олена залишалася вірною своєму Харкову. Саме про нього вона думала досі. Ні дорогі ресторани, ні яскраві крамниці, ні краса Валенсії не могли відволікти дівчину від суму та хвилювання за рідним містом. Війна, ще раз війна. Дістаючи з кишені пачку «Marlboro», жінка побачила як вже до неї наближається захекана подруга. Тетяна була повною протилежністю Олени. Світле пряме волосся спадало нижче плечей, а блакитні очі заглядали прямо в душу, одягнена вона була у лавандовий  костюм, який ледве прикривав принади дівчини. Олена важко зітхнула і закотила очі, адже на відміну від своєї блондинки одягалася скромніше, чорне кучеряве волосся було високо заколоте на потилиці, а зелені очі виблискували лише втомою у призахідному сонці:
 - Вибач, вибач, я так поспішала, але знову спізнилася, - ніяково защебетала дівчина.
   Уважніше придивившись, що тримає в руках подруга додала:
- Та кинь цю гидоту! Зараз не в тренді палити цигарки. Краще кальян чи ще щось.
 - Привіт. Я також рада тебе бачити, - з посмішкою відповіла Олена.
   Потім розмова пішла спокійно. Гомоніли про чоловіків, дітей та батьків. Потім почали згадувати однокласників і те, де вони є і як живуть. Зустріч набувала все більш теплішого і дружнього характеру. Чи це через довгу розлуку чи через кількість випитого алкоголю. Дівочий сміх заповнив всю літню терасу ресторану, що, здавалося, був голоснішим за звуки вечірнього моря:
 - Ти збираєшся додому, - спокійно запитала Олена
- До якого дому?!
- Харків чи Чугуєв, там де батьки.
- Хіба то є мій дім? – багатозначно запитала Тетяна. – Все зруйновано, економіка на нулю, відчуття безпеки не має. 
   Побачивши засмучений погляд старої приятельки, продовжила:
 - От ти сама подумай, що для нас буде краще. Сидіти у підвалах чи пити коктейлі просто неба. Я вже зробила свій вибір. Тут і робота в мене є і Анютку свою в перший клас в іспанську школу відправлю. Якщо все добре піде, то й громадянство отримаємо.
  Одсахнулася подруга від Тетяни:
- Що ти таке кажеш?! Ти ж тут на фабриці деталі по 12 годин крутиш, а на Батьківщині по 6 годин в офісі з паперами працювала. Люди тут чужі і мова також. Як тобі серед цього бути?
- Ну знаєш, ми такий народ, що до всього призвичаїться до чужої мови і до культури. Що мені наша Україна дала? Нічого, окрім неприємностей, від яких тепер по світу потрібно скитатися.
- Не гніви Бога! Земля наша тебе вигодувала  і виховала. Якби твоя мати це почула вже б зомліла.  Невже відмовишся від свого коріння?
- Заради комфорту та спокою зречуся і мови, і віри, і «дому». Ось так! – холоднокровно відповіла білявка.
  Защеміло серце у Олени. Не очікувала вона такого від знайомої. Невже о так вжитися на чужині легше чим любити всією душею Україну.
   Розмова вже не йшла та добре, як до цього діалогу, але жінки досиділи поки останні промені сонця не заховалися за обрієм. Вони обнялися на прощання і розійшлися в різні сторони.  Тетяні після розмови не хотілося поспішати до квартири, тому вона спустилася до моря. Холодна вода почала омивати ноги, а південний вітер навіював останні теплі подихи та присмак солі. Пройшовши зі 100 метрів, жінка сіла на піскок і, обхопивши ноги руками, заховала обличчя в долоні і заплакала. Це було гучне ридання, яке могли чути лише хвилі. Думками вона були у своєму дитинстві та юності. І школа, і випускний, і перше кохання, і батьки, і університет – все це залишилося наче в іншому житті, куди тепер неможливо повернутися…
   Пізній вечір. Бурхливі припливи. Аромат нічної Валенсії. Дві жінки, які думками за тисячі кілометрів від того місця, де перебувають. Кожна обрала свій шлях. А чи задоволені вони ним? Чи гідно його здолають? Покаже тільки час. Ромашки волелюби ростіть в полях, а не гнийте на чужих квітниках.