Глава 6. Обличчям до минулого

Червневі промені сонця ще не встигли торкнутися запилюженого вікна студентського гуртожитку, як Іоланту розбудив дзвінок. Спершу вона спросоння навіть не зрозуміла, хто ж це говорить. Потім скрізь тихі схлипування пробився мамин надломлений голос.

- Іоланто, телефонувала баба Ганя. Помер дідусь Петро. Ти зможеш поїхати зі мною на похорони?

- Так…Звичайно, – стиха проказала дівчина.

Мама ще щось говорила, давала розпорядження, Іоланта слухала у піввуха і думала про своє. Добре, що хоч учора вона написала свій останній екзамен і закрила семестр.

Далі все було надто швидко. Збирання найнеобхідніших речей, київський вокзал, поїзд Київ-Вінниця, дорога…

У дорозі під монотонні розмірені звуки залізниці вона дивилась у вікно. За ним швидко змінювали одне одного дерева, ліси, посадки, будинки, містечка, переїзди, потім знову дерева-будинки-містечка-будинки-дерева… І так далі.

Раз у раз у пам’яті виринали якісь смутні уривки спогадів…Саме містечко… Дідусева хата… Дитячі ігри… Захар…

Все, що у неї залишилось, – це тиха печаль. Вона уже не хотіла викреслювати те, що і так погано збереглось у пам’яті. Тепер їй здавалось набагато кращою ідеєю привести свої спогади у порядок. Розкласти їх по уявних полицях. Щось викинути, щось поставити на найвидніше місце, щось очистити від пилу, а щось відреставрувати. Почасти саме по це вона їхала до Кам’яного Валу, містечку, до якого вона більше не їздила з тих пір, як вирішила глянути на Василіскові кості, а потім сплатила сповна за свій необдуманий вчинок.

Поїзд все їхав і їхав, пейзажі все змінювались, поки за вікном не з’явилися обриси вінницького вокзалу. Юрмилися люди, навкруги стояв лемент і шум. Звуки прибуття-відбуття товстобоких поїздів, із яких висипались, чи у які заштовхувались, немов шпроти у банці, пасажири. Тут і там мелькали різнокольорові чемодани, сумки та валізи.

Іоланта зійшла з поїзда і покрокувала по платформі у пошуках мами, яка на неї уже мала чекати. За кілька хвилин вони зустрілися.

На волоссі важко лежала на знак жалоби смужка чорної мереживної хустини, очі були зачервонілі та припухлі. Очевидно, вона щойно вгамувала свої сльози. Замість привітання вони мовчки обійнялись.

- Дякую, що приїхала, – шморгнула носом жінка.

- Все добре, – стиха проказала Іоланта.

- Як минула твоя сесія?

- В принципі як завжди, – знизала плечима дівчина. – Давай допоможу із речами, – запропонувала вона і взяла одну із ручок маминої дорожньої сумки. Усі свої речі сама вона умудрилась вмістити в повністю забитий рюкзак і один великий пакет у іншій руці.

Мама взялась за іншу ручку сумки і вони тихо покрокували вздовж поїздів, пробираючись через галасливе юрмище.

Потім була маршрутка, потім ще одна. За всю іншу частину дороги вони не проронили майже ні слова. Важко було обом, а будь-які слова, сказані у цей момент, були б надто банальними та невпопад.

Дідусева хата зустріла їх сумною пусткою. Навстіж відкриті двері, вікна, щоб «душа вільно пішла», за словами сусідки баби Гані, яка перед їхнім приїздом уже зайнялась підготовкою до похоронів. Дзеркала завішані простирадлами та скатертинами, через що кімнати, які Іоланта і так смутно пам’ятала, здавалися взагалі незнайомими.

Інше відбувалось як уві сні – невпинні балачки баби Гані, яка намагалась чимшвидше і чимбільше розповісти Іоланті, що встиг і що хотів устигнуть, але не довелось, Петро Степанович, допомога мамі. Незабаром приїхав тато, якому довелось ще вирішувати деякі питання вдома, перед тим як прибути. Із ним справи пішли трошки швидше. Тіло терміново забрали на розтин, щоби отримати всі необхідні справки та папери. Дівчину же залишили прибирати у домі.

Вона вимивала вікна, складала речі, мила підлогу, викидала сміття у тихій задумі. Із дідусем вони спілкувалися більше по телефону, кілька разів він приїжджав. Останній раз буквально тиждень тому. І сьогодні вона знає, що більше ніколи-ніколи він не приїде і не зателефонує. Від цієї думки у неї виступили непрохані сльози, які вона одразу же витерла.

Потім знову підготовка, біготня і все немов один суцільний кадр на подряпаній плівці.

Спала дівчина у тій самій кімнаті, де ночувала ще тоді, коли була малим дівчам. Там так само залишилась шафка, у яку вона розклала речі, книжкова полиця із якимось детективами та «Графом Монте-Крісто», якого Іоланта на дух не виносила. Ті ж самі старенький рудуватий диван із покривалом у клітинку, вилинялий різнокольоровий круглий килимок, лежанка, яка зимою натоплювалась і на якій було приємно посидіти і погортати одну із тих книжок із полиці, квітчасті шторки на вікні. Здавалось, ніби не минало більше десятка років, ніби вона покинула цю кімнатку ще вчора, коли її забирали заплаканою та в синцях. Дівчина переступила поріг. Дошка під ногою тихо заскрипіла. Точнісінько так само, як і тоді, коли вона востаннє виходила. Здавалось, синці, які зійшли давним-давно, запекли під шкірою. Чи вдасться позбутися їх назовсім? Відповідь на це питання вона знала, але на превеликий жаль, це була аж ніяк не та відповідь, якій вона була би рада.

Розклавши решту речей, щоб було зручно, дівчина пішла в душ, ще поговорила на кухні із батьками, перекусила бутербродом із чаєм і пішла спати.

Сон щось не приходив. Іоланта лежала на дивані і дивилась у стелю. Мить – і уже дівчина бачить, що на краю дивану хтось сидить. Тінь. Невелика, немов дитина. Хлопчик. Років восьми чи дев’яти.

«Не підходь!» – хотіла було викрикнути Іоланта, але зрозуміла, що не може навіть пальцями поворухнути.

- Ти вбила мене, Йолю, пам’ятаєш? – глухо відізвалась тінь, встала і зробила крок.

Його повіки були відкриті. Тільки замість очей зяяли дві чорні, обрамлені кров’ю, пустки. Він не посміхався так, як раніше. Це був якийсь кривий оскал від дикої суміші болю та божевілля.

Мені шкода…

- Ти була надто допитливою та безвідповідальною дівчинкою, – ще крок.