Глава 5. Зустріч

Він не бачив нічого, окрім темряви. Темрява була скрізь – зліва, справа, спереду, позаду, зверху, знизу, навіть під шкірою.

Він не знав, де він знаходиться. Мабуть, і досі у підземеллі. Куди ділися ті зміюки? Що з ним? Не відчував болю, не відчував нічого…Нічого окрім пустоти… Чи, точніше, він сам був нею.

У вухах досі стояли крик Йолі і жахливий тріск навкруги. Де вона? Треба ж знайти її! Він не пробачить собі, якщо із дівчам щось трапиться.

Зарко намагався бодай хоч щось намацати перед собою. Хоч камінь, хоч стіну, хоч якийсь орієнтир – нічого. Все, що він мав – темрява та пустота. Він намагався заплющити очі – вони не заплющувались, намагався розкрити їх чим ширше – теж нічого. Здавалось, ніби у нього нема повік.

Не було ні відчуття власного тіла, ні відчуття простору, ні відчуття часу…

Зарко вирішив крокувати навмання, бодай уявити, що він переставляє ноги, бо якщо бездіяльність і пустота будуть вічними, він здуріє. Крок, ще крок, і ще один…

- Зарку! – раптом почув він далекий-далекий і до болі знайомий голос Йолі.

«Я тут!», – хотів було крикнути хлопчик, але не міг.

Я мушу, мушу подати голос…

- Заркуууу! – знову десь далеко погукала Йоля.

Де ж вона…

Ще кілька нечутних кроків у пустоту.

Здавалось, ніби він закутий у кригу і не може поворухнутися. Але не ворушитися подібно забуттю. А він не хоче забуття, не хоче! Нехай голос порве зв’язки і горлянку, роздере груди і заодно розіб’є його неіснуючі окови і дасть існування йому. Темрява і пустота – не для нього, він хоче сонця, хоче жити! Нехай це життя буде сповнене болю, але краще відчувати біль, ніж мати пустку у грудях!

- ААААААААААААААААА! – почув свій власний голос, який більше був схожий на крик пораненого звіра, ніж на його.

Хлопець відкашлявся і роззирнувся. Тіло відчувалось, але якось дуже дивно, немов крізь повстяне покривало. Відчував, що очі заплющені, що розплющити їх неможливо, немов повіки неакуратно зашили грубими нитками, схожими на ту, яку Йоля прив’язала до каменя, перед тим, як полізти у чортові підземелля. Що по щоках ліниво стікає щось віддалено тепле і липке.

Раптом він відчув, що його запалені повіки закривають не очі. А їх відсутність. Він точно міг сказати, що очей у нього нема. Зарко навіть легесенько потикав пальцями у повіки і замість очікуваної пружності сфер намацав лишень виїмки. Це дуже збентежило його і шокувало. З’явився розпач…

Що з ним трапилося? Хто це зробив?.. Він не знав і щось йому підказувало, що буде краще і не дізнатися…

Під повіками щось запекло, немов під кожною розгорілося по вогнищу. Палало так, що хлопчик упав на коліна, обхвачуючи обличчя долонями, притискаючись, як він думав, до холодної стіни печери.

Біль так само раптово зник, як і з’явився. Захар виявив, що весь цей час він притискався лобом до черепа невідомої тварюки. Темрява поступово розчинялась, чи то може, він розчинявся у ній… Помалу-помалу він щось почав бачити. Тільки не так, як він завжди звик. А інакше. Він став немов бачити дві версії реальності одночасно.

Перше, що він побачив – це той величезний дзьобатий череп у своїх руках. Тільки тепер, немов проекцію на внутрішню частину своєї голови він бачив цей череп, порослий плоттю, пір’ям та лускою. Із виїмок очниць на нього дивилися печальні сині очі Василіска. Настільки гарні та сповнені якогось внутрішнього болю, що дивлячись у них, хотілось або вкоротити собі віку, або стати каменем, щоби не відчувати його печаль. Червоний півневий гребінь горів, немов рубіни чи кров на сонці. Із міцного побитого дзьоба висолопився темно-фіолетовий зміїний язик.

Він побачив як сочиться кров із подряпин на стінах та кігтів, як пошрамований та натомлений нерівною боротьбою лицар, не розплющуючи очей,  вкладає всі свої сили, навіть ті, що допомогли б йому підтримувати життя у власному тілі, заганяє холодну і закривавлену сталь меча йому під горлянку та виставляє перед собою дзеркальний блискучий щит. Як із очей Василіска, що вперше у житті зіткнувся зі своїм же поглядом, стікає одна-єдина сльоза, та із шипінням падає на долівку. Як звір, широко відкривши дзьоба, із диким вереском, від якого, здається, лопаються всі нутрощі, відриває лицарю його буйночубу голову та відкидає її геть. Як із гучним тріском ламається меч. Як чоловік падає замертво, лишаючи по собі фонтан крові, однак до останнього не випускає уламок меча із руки та в останньому порухові намагається ударити ще раз. Як Василіск із тихим хрипінням та закривавленим від чорнющої власної та червоної крові лицаря важко опускається на землю поруч та більше не встає. Як в останньому подиху вигинаються його кігтисті лускаті лапи, могутні перетинчасті крила, немов у кажана, та довгий зміїний хвіст. І як заплющуються неймовірно гарні, сині-сині печальні очі.

Це жахало та захоплювало водночас.

Захар стрепенувся, поклав череп на місце і відійшов подалі. Несподівано його нога неприємно пройшла крізь щось. Це був він сам. Такий же побитий. Із такими же заплющеними, як у нього очима. Він лежав, немов лялька із дрантя, якою погралися недобрі діти і викинули. Одна рука була неприродньо вигнутою, з іншої стирчала гостробока частина кістки.

Хлопець підскочив на місці, щоби прибрати ногу зі свого же тіла. Нахилився і вдивився в обличчя тому Захару, яким він був. Як не дивно, половина питань зникла.