Глава 4. Все буде добре

Захар спинив велосипед біля паркану, де жив дідусь Іоланти.

- Петре Степановичуууу! – покликав він чоловіка, який порався на квітнику.

- Добрий день, Захарку, – привітався дідусь.

- Добрий день! А Іоланта вийде?

- Так вона же пішла до тебе гуляти, – оторопів Петро Степанович.

- Ні…Вона вчора казала, що вийде аж під вечір…

- От лиха година! – сплеснув руками дідусь. – Вона сьогодні пішла із рюкзаком, напханим якимось мотлохом і сказала, що ви з нею на пікнік збираєтесь.

- Із рюкзаком кажете?

- Так-так, – схвильовано підтвердив чоловік.

- Бісове дитя… – прошептав Захар.

-  Що-що ти кажеш? – недочув Петро Степанович.

-  Я знаю, де її шукати, – насупився хлопчик. – Будь ласка, ви тільки не хвилюйтеся, я привезу її.

Не встиг старий сказати бодай слово, як Захар сів на велосипед і щосили закрутив педалі, залишаючи по собі хмарки пилюки.

***

          Він мчав щосили, не шкодуючи ніг та не дуже дивлячись на дорогу. Невдовзі він виїхав за містечко, де весело неслась річка Стременівка, огинаючи його. Її порослі зеленавою травою береги з’єднував хиткий дерев’яний місток. Сірі від часу, сонця та дощів шершаві дошки подекуди потріскались. На одному березі виднілись містечко, каміння, на яких ще вчора вони сиділи й говорили, кладки рибалок, на іншому – невеличкий лісок, де і знаходились підземелля.

          Захар скочив із велосипеда, піднявся на місток, перейшов його і помчав до ліску, де майже одразу у невеликому пагорбі виднівся вхід у підземелля.

          Він виглядав, як вхід до найпростішого погрібця, тільки замість сходинок там просто був схил із утрамбованої землі.

          Біля входу лежав камінь, обв’язаний яскраво-синьою ниткою, однією із тих, якими на днях хвалилась Йоля. Хлопчик тихо вилаявся і кинув велосипед біля входу.

          Зняв із плеча рюкзак, за яким він перед цим ще заїжджав додому, дістав із нього невеличкий ліхтарик і палицю. Закинув рюкзак назад на плече і рішуче покрокував у прохолодну темряву підземелля, тримаючись за нитку.

          Де-не-де утрамбовану землю на стінах заміняв камінь, по якому стікали краплі вологи. Тунелі петляли, розпадались на розвилки, розвилки знову сходились. Чим далі, тим звивистішими вони ставали, і здавалось, що ай справді, їх таки прорив власник великого зміїного тіла.

          Захар тримався за нитку, все крокував у темне вогке нутро підземелля, ходи якого то раптово звужувались, то розширювались.

          Несподівано відносно рівний тунель круто пішов вниз – Захар з’їхав по ньому, замурзавши шорти глиною. А потім так же само почався підйом угору. Нитка так само продовжувала вести у потрібному напрямку, тому хлопчику не залишалось нічого, як підійматись.

          Засапавшись, він якось видряпався. Сів, щоби перевести дух.

-  Йооолю… – тихо покликав хлопчик. – Йооолю! – вигукнув він голосніше у темряву. – Відізвись!

-  Ись-ись-ись, – єхидно передражнило відлуння.

Захар дістав із рюкзака пляшку з водою, трохи попив.

-  Йооолю!

Ніхто не відізвався, крім того самого єхидного відлуння.

Хлопчик продовжив свій нелегкий шлях, ідучи так швидко, як тільки можна було. Ноги ковзали по слизькому камінню, яке то тут, то там вигулькувало із землі, руки дряпались об блискучі кристалики на стінах.

Він уже не знав, скільки так іде, і як Йолі, тій малій шмаркачці вистачило сил скільки протопати.

Зусібіч його оточували прохолода і темрява. А ще тиша. Тривожна і гнітюча німота, де звук падіння краплі міг прирівнятися звуку пострілу, а дихання – урагану.

Нитка раптом вислизнула із руки – її обірваний кінець звисав прямо біля свіжого округлого провалу у землі.

-  А дідько тебе б укусив, – прошепотів Захар.

Акуратно опираючись на руки, він шурнув у провал. Ноги не знайшли опори – Захар покотився донизу, ліхтарик десь випав із рук і погаснув.

Хлопчик приземлився на щось, не зрозуміло що. Наче на якісь трухляві гілки, які видали неприємний хруст і від яких йшов запашок. Трохи забився, здер лікоть, подряпав коліна.

Навкарачки Захар повзав по вогкій долівці, шарячи руками, щоб натрапити на чортів ліхтар, який так невчасно загубився. Раз у раз йому попадалися оті палиці, на які він приземлився. І раз у раз  він тихо лаявся та відкидав їх у сторону, де вони лунко стукались одна об одну.

Невідомо, скільки минуло часу таких пошуків – здавалось, минула вічність, поки річ знайшлась. Як виявилось, ліхтар весь цей час лежав під протилежною тій, де приземлився Захар, стінкою.

Хлопець навпомацки перевірив його цілісність – наче нічого не відлетіло, тільки трошки тріснуло скло. Із полегшенням, що ліхтар не розбився зовсім на друзки, Захар натиснув кнопку і роззирнувся.

Він стояв у напівкруглій «кімнаті», із якої йшов далі досить широкий прохід. Однак перше, що виявив хлопчик, так це те, що він приземлився аж ніяк не на палиці.

Кістки, кістки, кістки – повсюди лежали неакуратні купки старих-престарих кісток… Ті, на які довелось упасти Захару, були уже трухлявим мотлохом: один доторк – і вони же розпадаються на брунатний пил. Ті, що лежали ближче до проходу, ще зберігали свою відносну форму та твердість. Якісь із них, ті, що ще більш-менш тримались купи, були тваринними: он лежали залишки оленів, кіз, корів, собак. Ті, що давніші – людськими. На деяких можна було побачити старовинні мідні прикраси, щось, що дуууууже віддалено нагадувало обривки одягу, тканина яких давним-давно втратила і колір, і структуру і просто виглядала як додатковий шар пилу навколо кісток.

Захар здригнувся. Було страшно. Страшно не вибратися, не повернутися. Однак ще страшнішим було не знайти Йолю, або знайти замість неї криваве місиво, що стане таким самим скелетом із хитро-знущальною посмішкою. У горлі пересохло. Хлопець не знав, кликати її, чи мовчки продовжувати пошуки. Нитки не було, Іоланта могла далі бути де завгодно, а крик міг би привернути увагу чогось чи когось не того. Ще година таких пошуків, і він міг би і клястися, і божитися, що легенда про Василіска була не вигадкою. Розум, звичайно, опирався, вигадував виправдання, однак серце відмовлялось приймати їх навідріз.