Глава 3. Ода дитинству

П’ятирічна Іоланта сиділа на асфальті і старанно вимальовувала крейдою квіточку поряд із уже намальованим будинком. Той був рази, мабуть, у три меншим за рослину, але дівча такі дрібниці не бентежили. Слідом за квіточкою з’явився фіолетовий котик, замість якого можна було побачити що завгодно, окрім пухнастого представника сімейства кошачих.

          Дівчинка встала, трохи відійшла від малюнку, щоби з видом митця оцінити свою роботу, втішено витерла руки об лляне платтячко, спідничка якого тепер набула фіолетово-рожево-оранжевих кольорів.

- А чому квітка така велика? – почувся позаду дзвінкий голос.

Іоланта обернулась, щоб побачити, хто ж це не розбирається в мистецтві і задає такі дурні запитання. Перед нею стояв хлопчик, на голову вищий за неї, чорнявий, на запилюженому обличчі де-не-де проглядались веснянки. Через подерті на колінах шорти виднілись свіжі подряпини. Сам він опирався на старенький велосипед.

- Така виросла.

- А чому будинок такий маленький? – поцікавився хлопчик.

- Такий збудували, – насупилась Іоланта. Ну от як можна було не розуміти, що вона намалювала, як захотілось?

- А чому кабан фіолетовий?

- Щооо?! Де ти тут кабана бачиш?

- Ну осьдечки же, – вишкірився чомучка, демонструючи відсутність одного із передніх зубів.

- Сам ти кабан, це котик.

- Ніколи не бачив таких котів.

- Ніби ти кабанів бачив.

- Бачив, – серйозно відказав хлопець, – у нас у лісі ще не таке побачиш. Мені Грицько казав, там і тигри водяться.

- Бридня якась, – скривилась Іоланта.

- Ну гаразд, хай буде котик. Чому він фіолетовий?

- Так треба, – діловито відказала дівчинка і рвучко обернулась, що аж каштанові косички мотнулись за нею і вдарили нечему по носі, – іди он на своєму лісапеті катайся, а мене не чіпай.

- Ну не дуйся, – обійшов той Іоланту.

- Як захочу, – вперла ручки в боки мала і знову розвернулась. А для більшої переконливості, що вона сама собі хазяйка, ще тупнула ніжкою.

- Я не хотів тебе образити, вибач. Мир? – знову обійшов він дівчинку і протягнув мізинчик.

- Мир, але більше не здумай сміятися з моїх малюнків, – відказала вона і теж протягнула мізинчик.

- Мир з миром, пироги з сиром, – задоволено проказав хлопчик. – Тебе як звуть?

- Іоланта, – поважно сказала дівчинка, чекаючи захвату, який мало б викликати її рідкісне ім’я. Але замість благовіти, малий захіхікав.

- Хто це таке придумав?

- Дідусь, – відрізала Іоланта, – а будеш сміятися, я знову ображусь.

- Добре-добре, не ображайся. Насправді, воно гарне, я просто хотів тебе підколоти.

- А тебе то як звуть?

- Захар.

- Хто б говорив, – засміялась у відповідь Іоланта.

- Ну ось, отакі смішні у нас імена, – розвів руками Захар. – Давай дружити, – протягнув він руку для потиску.

- Давай, – усміхнулась дівчинка і потиснула йому руку. Та була, як і обличчя, в пилюці, і шершава від численних подряпин.

- У нас вдома оттака черешня росте, – хлопчик максимально витягнувся, намагаючись показати, яка ж то у них черешня вдома. – Привезти тобі ягід?

- Привези.

- Тоді почекай, нікуди не йди, я миттю.

Не встигла Іоланта бодай щось сказати, як Захар сів на велосипед, і петляючи, помчав.

***

Вечір вони провели, сидячи на лавочці побіля паркану будинку, де жив дідусь Іоланти, махаючи ногами та смакуючи черешні. Хлопчик привіз їх ціле відерце.

- Та я тобі правду кажу, у нашому лісі є тигри, – не вгавав той.

- Не вірю.

- Чому? Мені Грицько казав.

- А твій Грицько хто? Лісник?

- Ні, сусід.

- Ну ось. Якби був лісник, я би ще повірила.

- А ти надовго сюди приїхала?

- На ціле літо. А що?

- Нічого. У тебе тут є друзі, окрім мене?

- Поки що нема. Я мало тут кого знаю, тільки сусідку тьотю Клару і продавщицю тьотю Машу.

- От бачиш, добре, що ти свої гігантські квітки малювала і ми познайомились. Зі мною не пропадеш.

- Навіть якщо ми у лісі наткнемось на тигра? – засміялась дівчинка.

- Навіть якщо ми у лісі наткнемось на тигра, – пообіцяв Захар, – слово честі.

Вони ще довго говорили про всяке, як то буває, коли ви малі і не треба придумувати якісь особливі теми для розмови, а просто говорите про все, що бачите. Наприклад, про прибульців, енциклопедії, мультики, те, як мама загубила сережки, обшукала весь будинок і врешті-решт, знайшла їх у шухляді тумбочки, тієї, що біля ліжка. Про те, які кому машинки подобаються, і чому не можна пити холодну воду після м’ятних карамельок чи саджати дерева взимку.

- Йооолю! – почувся дідусевий голос із ґанку. – До-до-му!

- Ідуууу! – гукнула та. – Ну все, бувай, Захаре – сказала вона хлопчику.

- Бувай, – відказав Захар. – І до речі, друзі можуть кликати мене Зарко.

- Добре, – помахала ручкою дівчинка.

- Ти завтра вийдеш? – спитав Захар, сідаючи на велосипед.

- Думаю, так.

***

          Із Захаром літо минало швидше. Вони грали у хованки, чижика, козаків-розбійників, робили хлопавки із липового листя, лазили по деревах, ходили до річки. Сама Іоланта побоювалась плавати без тата, тому просто сиділа на березі, поки хлопець хлюпався до дрижаків і намагався паралельно щось розповідати.

          І от і зараз Захар виринув, цокотячи зубами, і ліг на нагрітий сонцем камінь, поруч із яким сиділа Іоланта на своєму. Краплі стікали і з темного чуба, і з холош шортів, утворюючи навколо маленькі калюжки.

- Цікаво, хто їх сюди понаносив? – тикнула пальчиком у каміння навколо дівчинка.

- О, це було давно. Тодішні жителі цього містечка збудували справжній кам’яний вал, на честь якого саме воно і отримало свою назву. Він був дууууже високим. Кожен брав участь у будівництві як міг: чоловіки таскали каміння, жінки замішували суміш, щоб було чим скріплювати, діти виконували дрібні доручення.