Глава 2. Бути вище за все це

Іоланта лежала на ліжку, мовчки вдивляючись у стелю. Скоро кінець одинадцятого класу, іспити, ЗНО, вступ до ВНЗ, випуск…А їй нічого не хотілось, окрім плакати.

          Домашки задали – не початий край, кожен день репетитори, кожен день кудись бігти, розриватись на частини, вмирати від невзаємного кохання та періодично робити вигляд, ніби все добре. Щоби не запитували зайве. Не терзали зайвий раз душу.

          У таких ситуаціях зазвичай радять поділитися переживанням із подружкою, як би ж така існувала. Іоланта була, як то кажуть, «вся в собі». Із мамою останнім часом стосунки погіршились. Та і не хотілось ні з ким говорити.

          Тому дівчина вирішила трошки пройтись та провітрити голову. Переодягнулась у просторі джинси та светр, що до цього часу блаженно висіли на спинці стільця навпроти. Взяла рюкзак, напханий по саме годі всякими потрібними речами. В передпокоях накинула курточку і вийшла. Батьки були на роботі, тому ніхто не допитувався, куди вона і коли буде і що, може, пора б уже хоч якихось друзів завести. І хвала небесам.

          На вулиці яскраво світило сонце, щебетало різноголосе птаство, повсюди гуляли-ходили-бродили-спішили люди. Люди із собаками, люди парами, люди із дітьми, люди із пакетами, люди пішки, люди на велосипедах, люди на автівках, люди-люди-люди…

          Ноги повели дівчину до парку. Сіла на свою улюблену, найвіддаленішу від усіх інших, лавочку. Дістала із рюкзака навушники, блокнот та олівець.

          Малювання завжди заспокоювало її, допомагало розібратися із внутрішніми болями та монстрами. Вона рідко коли зображувала щось заплановане чи цілеспрямовано. Зазвичай це були мимовільні образи, які виринали самі по собі і так же самі по собі тонули у глибині підсвідомості. І от зараз рука вивела лінії, які склалися у хлопчика років восьми чи дев’яти. Із заплющеними очима, з-під яких сочилась кров.

          Дівчина стрепенулась, збагнувши, хто саме з’явився на папері.

          Захар…Кам’яний Вал…Вона уже із добрий десяток років намагалась не вдумуватися, що це було, що там сталось. Не згадувати. Робити вигляд, ніби все було не з нею, або не було взагалі. Адже, і те, що вона не пам’ятала, що сталось, і особливо те, що опісля вона бачила свого друга, побитого та закривавленого, якого ніхто інший не бачив, здавалось їй ненормальним. Хотілось просто викреслити всю цю частину життя, або забути. Їй здавалось, що саме вона, ось ця частина, і не дає нормально спілкуватися з іншими.

          Коли вона була малою, чутки, дідько б їх, просочилися якось до школи. На неї подивлялися із цікавістю, немов на якийсь експонат. Потім дізналися, що вона була на лікуванні. Цікавість переросла в настороженість. А коли вона по великому і страшеееенному секрету розповіла найкращій подружці, яка не вгавала, а з ким же це вона інколи говорить, коли нікого нема поруч, та розтеревеняла іншим своїм подружкам, а ті – своїм. І так вся школа знала, що Іоланта – мала дивачка, яку краще обходити десятою дорогою.

          І було би краще, якби справді її обходили. Натомість же, її постійно під’юджували, дражнили. Коли вона виходила до дошки і розписувала задачу, а вчителька переводила погляд на написане, показували тихцем Іоланті різні міни та гримаси, як вони здригаються у конвульсіях чи говорять із повітрям. Сміливіші казали щось типу «а це їй підказує її уявний друг», «може, краще, спитаєш у свого неіснуючого дружбана?». Підкидали на парту чи у рюкзак образливі карикатури. Батьки радили не звертати уваги, учителька радила бути «вище цього». Але щось від їхніх порад кількість образ не зменшувалась. Дівчинка огризалась та захищалась як могла. Останньому же однокласнику, який хотів викинути її речі у вікно, дала дзвінкого ляпаса. Закінчилось це тим, що її перестріла по дорозі додому зграйка друзів того задири, на пару років старших, побили її, порвали курточку, книжки та зошити, а рюкзак кинули в калюжу.

          Нарешті батьки та вчителька зрозуміли, що порада бути «вище цього» була такою собі і нарешті вирішили втрутитися. Викликали батьків тих бевзів, що побили її, збирали лінійку, довго відчитували.

          «Чому не можна було заступитися за мене раніше», – хлюпала розбитим носом у себе в кімнаті дівчинка. Захар сидів поруч, винувато опустивши обличчя. При усьому своєму бажанні він ніяк не міг фізично взаємодіяти з іншими людьми чи являтись їм. Він намагався це пояснити, але хіба пояснення могли змінити ситуацію? Їм обом на коліна падали краплі крові.

          Врешті вона тихо проказала, що якщо він хоче допомогти, но нехай забирається до біса і більше ніколи-ніколи-ніколи не з’являється їй.

          Захар лиш сумно посміхнувся і сказав «як забажаєш» і розчинився в повітрі. З тих пір вони не бачились.

          Школу змінили. Але довіру до «зовнішнього» світу вона утратила і замкнулась у собі.

          Іоланта зітхнула, взяла гумку і стерла малюнок. Шкода, що так не можна зробити із пам’яттю.