Глава 1. Добре, що ти поруч

Стукіт сердця… Здавалось, ніби воно зараз протаранить ребра і вилетить яскраво-червоною птахою. Іоланта не могла навіть поворухнутися. Лежала із відкритими очима, закута, немов комаха у шматку бурштину, у власному тілі.

Хотілось кричати, щоб хоч хтось почув. Щоб її крик почула мама із сусідньої кімнати, розбудила, погладила по голові і заспокоїла, сказала би якусь заїжджену дурницю а-ля «все буде добре, не переживай».

Їй знову здавалось, що вона лежить у вогкій темряві, під вагою чогось неприємно холодного, відчуває присмак землі і те, що навряд чи вона прокинеться цього разу.

Вона відчувала, як із очей течуть сльози, і все тіло вигнулось дугою, немов тятива лука, готового вистрелити. Тільки на відміну від лука, вона просто переламається із голосним тріском. Таким, що розбудить навіть людей у сусідньому домі.

Тепер Іоланта задихалась. Гортань видавала глухий свист.

Будь ласка, хто-небудь, розбудіть мене…

Раптом на лоб лягла до болі знайома рука, інша – на плече. Хтось намагався її розбудити. Акуратно, щоби не налякати ще більше, руки легесенько натискали на тілі якісь точки, а дзвінкий голос щось говорив, ніби кликав. Іоланта намагалась фокусуватися на голосі, подумки іти на нього, немов загублений подорожній іде на вогник.

Помалу-помалу присмак землі зникав, як і відчуття, що її душать. Очі примружились і розплющились – Іоланта миттю скочила і оперлась на подушку.

- Як добре, що ти поруч, – із вдячністю проказала вона в темряву кімнати.

Хлопчик, років восьми чи дев’яти, мовчки сів збоку. На побитому та подертому обличчі проступила легенька усмішка. Коли він протягнув таку ж побиту та подерту руку, щоб обережно обійняти подругу, з-під закритих повік посочилась кров.

Іоланта давно уже звикла до цього і не боялась. Її лякало інше: хто міг зробити із ним таке.

- Зарку, ти ж не зникнеш прямо зараз? – більше попросила, ніж спитала дівчинка.

- Ні, – м’яко посміхнувся Захар, – я побуду до самого твого пробудження і піду з тобою. А зараз тобі треба заснути і набратися сил. На лінійці довго стояти.

- А на уроках страшно? – запитала вона, вмощуючись зручніше у ліжку.

- Не страшніше, ніж у підземеллях, – змовницьки усміхнувся хлопчик. При згадці про підземелля на коліна упала крапля крові.

Іоланта сумно посміхнулась у відповідь і закрила очі. Захар мовчки сидів збоку, періодично поглядаючи на годинник на стіні, та думав про своє.

***

          Ранок видався погожим. Легкий прохолодний туманець поступово витіснявся золотавим промінням сонця і розповзався сизими змійками по зеленій травичці.

          Мама прийшла будити дівчинку. Тихо зайшла у кімнату, погладила доньку по голові – та розплющила очі.

- Як спалось, сонечку? – лагідно запитала вона.

- Е… Спокійно, – на ходу збрехала Іоланта.

Їй не хотілось більше сидіти навпроти важкого лакованого столу у сірому тісному кабінеті, де так недолуго розчепили наклейки із мультяшними метеликами, зайчиками, котиками та квіточками, немов це задурить дітей і вони перестануть боятися великого та вусатого дядька у білому халаті.

Не хотілось більше ковтати огидні таблетки.

Не хотілось кожен раз ніяково намагатися згадати, що ж трапилось тоді, у Кам’яному Валу, і відчувати сором, що не може.

І кожен раз, як їй здавалось, що вона от-от згадає хоч щось, у роті відчувався присмак землі, а тіло сковував жах.

Не хотілось… Просто не хотілось.

Вона краще знала за маму і тата, і навіть дядька у білому халаті, що вона не хвора. Що її кращий друг, із яким вона бродила та гралася у Кам’яному Валу і який після тих обставин, що через них Захаркові батьки виїхали із містечка, а сама Іоланта майже кожну ніч не може прокинутися від кошмарів, – не якась дитяча вигадка травмованої психіки. Нехай він так і залишився у підземеллях, як вона потім чула із розмови дорослих, але він завжди був поруч і стеріг її від жахіть. Так, вона туманно пам’ятала, що той Захарко, із яким вона раніше гралась, не виглядав так, наче над ним жорстоко познущалися, та і очі були відкриті, сірі, живі… І з них не стікала звивистими доріжками по щоках кров.

Але він був, є і буде її другом. І він проведе її сьогодні на свято.

Поки мама відсувала штори у кімнаті, приносила одяг, метушилась у пошуках гребінця, щоби зробити доньці зачіску, вона декілька разів пройшла через Захара, як би той не намагався розминутися. В решті-решт, йому набридло і він розчинився у повітрі.

Іоланта сумно зітхнула. Все ж, поки її заплітали, зав’язували банти, кожен раз немилосердно тягнучи за темно-каштанове волосся, хлопчик розповідав їй історії, які були настільки цікаві, що неприємні відчуття побіля голови не відчувалися.

Коли уже всі були готові та причепурені, а дівчинка вийшла на ґанок, ще більше причепурена, ніж обоє батьків разом взяті, мама урочисто вручила букет із білих айстр зі словами «а це подаруєш учительці». Тато же пішов заводити машину, щоб ніхто не побачив тієї сльози, що виступає від розчулення, коли отой твій пуцьвірінок, який ще вчора розмазував кашу із лепетом, що не перекласти ні на жодну мову, уже підріс і збирається на свій Перший дзвоник.