Глава 0. Легенда про Кам'яний Вал

Василіск був гарний…

Хоч і не високий, але з тонко різьбленими рисами обличчя, немов на мармурі. Із ясно-синіми очима, в яких відображалось небо та море.

Василіск був музикантом…

Його руки із ледь-ледь помітними зеленуватими венами могли тримати і флейту, і гусла. А порухи довгих худих пальців гіпнотизували.

Василіск був проклятий…

В його очах жила смерть. Він завжди це знав. Знав все своє життя, яке тривало, мабуть, вічність. Адже він не пам’ятав, чи був колись дитиною.

Він просто був…

Любив слухати шепіт вітрів у листі, ночувати на гіллі високого дуба, співати разом із лісовими струмками та голосити до повного місяця.

Василіск закохався…

Вперше побачивши дівчину, яка переходила вбрід струмок, він зрозумів, що все, чим він жив до цієї миті, було чимось по-дитячому смішним та наївним. Він зав’язав очі та кожного дня чекав її на камені. Нарешті вона прийшла. Василіск сказав, що він сліпий, а дівчина поклялася любити його вічно.

Вони обоє брехали…

І тепер, поглянувши у Василіскові сині очі, повні німого докору, дівчина та її коханець від захоплення затамували подих. Та так і впали замертво.

Василіск прокляв все на світі та втратив людський лик…

Його серце більше не билося, а тіло похололо. Тепер він мав кігтисті пташині лапи, червоний гребінь, зміїне обличчя та хвіст. Єдине, що залишилось від нього тодішнього, – це ясно-сині печальні очі, в яких, як і раніше, жила смерть. Він почав жити в печерах за річкою разом зі зміями, які єдині не боялись його погляду. Вони розповідали щось незрозумілою мовою та горнулись до холодних грудей. Помалу змії пили отруйну кров із його серця та самі ставали отруйними. Раз на рік Зміїний Король виповзав із печер, щоби насититись жителями із поселення своєї колишньої коханої. Він мовчки трощив їхні кості, випивав кров, і роздирав кігтями плоть, убивав поглядом…

Щоб уберегтися від нападів Василіска, поселення обнесли муром.

Так з’явився Кам’яний Вал...