19. Хочу, щоб ми були разом незважаючи ні на що

РОМА

Не знаю, як вчора до того дійшло, і як я не зірвався. Як зміг заснути поруч із нею… Але я заснув. 

А коли прокинувся, то побачив, що Яра тісно-тісно притулялась до мене спиною, а я притискав її до себе. Вона лежала на моїй подушці, між нами не було ані міліметру вільного простору.

Дихати стало важко ще до того, як я відчув кожен вигин її тіла своїм. А ще ковдра з нас злізла по самий пояс.

Лямочка нічнушки з її плеча сповзла. Від неї дуже смачно пахло чимось солодким, малинкою, чи чимось таким. І я нарешті розгледів колір нічнушки. Теж малиновий… Бляха…

Я шумно видихнув повітря і саме в цю мить помітив, що Яра розплющила очі.

Вона покрутила головою, певно, не одразу зрозумівши, що відбувається. А потім повернулася до мене обличчям. Відразу почервоніла,  але продовжувала дивитися в очі. 

— Ти мені снився, — сказала вона.  

— І що я робив у тому сні? — запитав неголосно. 

 — Мені снилося, що я бігла по полю з квітами, а ти мене наздоганяв… А потім наздогнав, і…

Вона замовкла. 

І тільки в цей момент до мене дійшло дещо, на що я не звертав уваги, поки Яра не прокидалась. Бляха… 

Знову сковтнув слину. Треба відсунутись так, щоб вона нічого не зрозуміла. 

— Цікаві в тебе сни, з врахуванням, що ти не спала з чоловіком…

 — А що — поцілунок, це щось таке, що не може наснитися жінці, яка не спала з чоловіком? — сказала вона іронічно. 

— Ой, я не про те подумав, — зізнався щиро. Клятий ранок, мізки взагалі не працюють, всі думки нижче пояса…

 — Коли я ще вчилася в школі, ми в таких випадках говорили: “Кожен розуміє у міру своєї зіпсованості…”

— Значить, я зіпсований, ще один аргумент для тебе пошвидше переключитись на когось іншого, — сказав я, усміхнувшись. Треба було зігнати бажання. Може, зробити, щоб вона розізлилась на мене… 

 — Бачила я і зіпсованіших, — вона сіла на ліжку. — Що ти любиш на сніданок?

— Омлет, — і так, я подумав не про той омлет. Зовсім не про той. Але треба було просто щоб вона вийшла з кімнати і не помітила. 

 — Добре, яку каву ти полюбляєш, я знаю, — вона підвелася з ліжка, накинула халатик і вийшла з кімнати. 

А я почувався дурним підлітком. Подумати тільки, як від неї мені зносило дах… Треба з цим щось вирішувати. 

Я пройшов до вбиральні, щоб привести себе в порядок і таки не налякати її. Перевдягнувся в свої речі, а коли прийшов на кухню, там вже був і сніданок і кава. 

Яра виглядала такою милою і домашньою, коли наливала каву в чашку, що я мимоволі замилувався нею. 

Коли ми поснідали, вона сказала:

— Сподіваюсь, у тата все добре. Вони ж обіцяли подзвонити раптом що, правильно?

— Так, вони б подзвонили, — я кивнув. — Зараз можемо заїхати до клініки і дізнатись, що там і як. 

— Давай заїдемо, — сказала Яра схвильовано. — Якщо ти, звісно, не дуже поспішаєш, тоді я можу й сама…

— Я — бос, можу інколи і запізнитись, ніхто мене не покарає, — я усміхнувся їй.

***

Яру навіть впустили всередину сьогодні. Я поки що поговорив з лікарем. Сказали, що все більш-менш в порядку, але під наглядом він залишиться ще мінімум два тижні. Поки я говорив з лікарем, Яра якраз поговорила з батьком. Коли вона вийшла до мене, то сказала: 

— Тато вже хотів їхати додому, ледве відговорила його. Він не любить лікарняну атмосферу…

— Ну, лікар все ж сказав, що йому треба бути в лікарні. Тож тепер я буду відпускати тебе з роботи вчасно, щоб ти могла приїжджати до нього в години, коли можна приїжджати, до восьмої, і встигати щось йому привезти. 

Ми сіли в машину і поїхали тепер до мого будинку, бо мені треба було перевдягнутися. Я пішов до будинку сам, бо час вже підтискав. 

Коли повернувся, ми поїхали в напрямку офісу. 

— Певно, я маю висадити тебе десь поруч з офісом, але не на парковці, не хочу, щоб про тебе ходили якісь непристойні чутки, — сказав я прямо.

— Я не зважаю на плітки, ти ж знаєш, — знизала плечима Яра. 

— І все ж, одна справа, коли ми виїжджали разом ввечері, а інша, коли приїхали разом зранку. Мені не все одно. Я не хочу, щоб на тебе наговорювали. Бо ти не така. Не розумію, чому ти закохалась в мене, — додав тихіше…

ЯРА

38. Яра

— Не можна пояснити, чому люди закохуються, — сказала я. — Просто одного дня розумієш, що не можеш жити без когось. Хіба тобі це не знайомо?

— Я все ще думаю, що наше зближення — погана ідея, лисичко. І не тому що ти мені не важлива, — він зітхнув. 

— Ти боїшся за свій імідж? — я поглянула йому в очі. 

— Ні, за імідж не боюсь, — він погладив мене по щоці. — Боюсь, ти надто сильно закохана, щоб бачити всю картину повністю. Я не такий ідеальний, як ти думаєш.

— Для мене ти ідеальний, — заперечила я. — Але у тебе є один недолік — ти надто самокритичний. Через це постійні рефлексії замість задоволення життям…