17. Біда і підтримка

ЯРА

Мені стало його шкода, він виглядав таким втомленим… А ще це був шанс трохи більше часу провести з Романом наодинці. Хай і чисто в робочій атмосфері, я пообіцяла собі. що більше не заговорю з ним про почуття… Але просто бачити його, розмовляти з ним — це вже велике щастя…

“Ну, давай, погоджуйся…” — думала, дивлячись йому в очі. 

— А я думав, я для тебе еталон чоловічої краси навіть з колами, — він усміхнувся. 

 — Само собою, — я кивнула, намагаючись зберігати серйозний вигляд. — Мої смаки не змінились. 

— Добре, лисичко, — він не втримався і знову назвав мене так і від цього я відчула якесь тепло, що почало розливатися в грудях. — Давай розберемось з цим швидше. Бо тобі дуже треба відпочити…

***

Ми виявили помилки, потім виправивши їх, ще раз ретельно перевірили всі цифри, а коли завершили роботу, вже була десята вечора. У офісі не залишилося нікого, крім охоронця. 

 — Ну, сьогодні ми навіть до півночі впорались, — сказала я, вимикаючи свій ноут. 

— Завтра прийдеш в обід, щоб спала хоча б до десятої, ясно? — сказав Роман серйозним голосом.

 — Добре, ну коли прокинуся, тоді й прийду, — я усміхнулась йому. 

— Підеш ще на якийсь кастинг? Я не звільняю тебе, бачиш же, тож якщо знайдеш ще щось цікаве, я б хотів, щоб ти пішла. Якщо тобі подобаються зйомки і все таке, — сказав Роман, збираючись. 

 — Ну, побачу,  — мені не дуже хотілося на зйомки, затишно було поряд із ним.  Але раз він так хоче, то можу й спробувати свої сили у ще якомусь кастингу…

***

Коли ми вже приїхали до мого будинку, і Роман зупинив машину, наші погляди зустрілись. Я відчула хвилювання. Серце забилось швидше. Він ледь облизнув губи. Я навіть очі заплющила і подалася вперед у передчутті того, що він мене поцілує. Але тут страшенно невчасно пролунав телефонний дзвінок. Він дзвонив і дзвонив, я почала шукати в сумці мобільний. шкодуючи, що такий чудовий момент безповоротно втрачений…

Побачила на екрані ім’я Віталія і прийняла виклик. 

— Привіт, — сказала трохи насторожено, поглядаючи  при цьому на Романа. 

— Привіт, як твої справи? — запитав він. — Сильно втомилась за наші зйомки? Я щось не хочу спати. Думав пройтись в якийсь барчик. Ну, я не пʼю аж щоб пити, але по коктейлю можна було б випити. Не хочеш скласти мені компанію? Я потім відвезу тебе додому, обіцяю.

 — Я зараз трохи зайнята, — сказала я. — Може, іншим разом. Вибач, — додала тут же, щоб він не образився. 

— Так, авжеж, — його голос став трохи сумнішим. — Як скажеш, Яро. А, до речі. Я вже пишу нову пісню. Наш кліп вийшов бомбічний, вже скоро його відредагують остаточно і буде премʼєра. Я впевнений, він буде бити всі рекорди популярності. Ти дуже добре зіграла. 

 — Дякую, мені дуже приємно це чути, — я мимоволі усміхнулась. 

— Ти дуже талановита. Я радий, що ми зустрілися, — продовжив він. 

Мій погляд ковзнув по Роману, який, здається, за мною спостерігав. Але щойно я поглянула на нього, він одразу відвернувся, ніби я застукала його на гарячому.

 — Я теж рада, сподіваюся, нова пісня буде такою ж успішною…

Ми з Віталієм попрощались і я повернулася до Романа. 

 — Це Віталій, — сказала, хоча бачила по його обличчю, що він і так здогадався.  

— Кликав на побачення? — Роман ледь схилив голову на бік і уважно дивився на мене.

— Ага, — я трохи знітилась.  — Але я відмовилася. 

— Сказала "іншим разом", — поправив мене він, ледь стиснув кермо і зітхнув. — Пробач. 

— Ну це я, щоб не образити його, — мені стало незручно, я почувалася брехухою. — Вибач…

— Та тобі немає за що вибачатися, — Роман відвів погляд. — Віталій — хороша людина. Добре, тобі час йти. Ти казала, що живеш з батьком, певно, він переживає, що ти знову пізно.

 — Ага, піду. Добраніч, — я зітхнула. Так шкода було того поцілунка, який не відбувся…

Яра

Я увійшла тихо, щоб не потривожити батька, можливо, він ще не спав, але міг уже й відпочивати. Та, побачивши, що в його кімнаті горить світло, зрозуміла, що він ще не спить і чекає на мене. Стало соромно, адже я не попередила його, що затримаюся. 

 — Привіт, — сказала, відчинивши двері його спальні і зазирнувши досередини. — Я вже повернулась!

Не почула жодного звуку, подумала, що тато все ж заснув і вже думала вимкнути світло і тихенько вийти, як побачила, що з-за ліжка виглядає нога у капці. Моє серце майже зупинилося від страху, я стрімголов кинулася туди і побачила. що батько непорушно лежить на підлозі. 

 — Тату! — я торкнулася його, стала намацувати пульс. Серце билося, але слабко. і як я його не намагалася привести до тями. він не розплющував очей. Я кинулась до телефону і набрала номер “швидкої”...

***

Коли лікар прибув на місце разом із медсестрою, він сказав, що потрібно їхати до лікарні. 

— З ним буде все добре? — налякано запитала я. 

— Треба провести обстеження, — сказав він, коли батька вже завозили на ношах в карету швидкої. — Їдете з нами? Нам будуть потрібні його дані. Ви родичка?

 — Так, я його донька. Авжеж, поїду, — я теж сіла до “швидкої”. 

Коли вже прибули до лікарні, його завезли до палати реанімації, а мені сказали почекати в коридорі. Я місця собі не знаходила, боялася, раптом трапиться найгірше? Ладна була б віддати усе на світі, аби тато жив! 

Раптом на мій телефон прийшло повідомлення. Поглянувши на екран, я побачила, що мені написав Роман. 

"Привіт, чому не спиш? Ніби ж я вже давно відвіз тебе…" 

“Привіт, — написала я. — Я в лікарні. Тату стало погано, я увійшла до його кімнати і побачила його на підлозі. Тепер от сиджу під реанімацією…”

Телефон в моїх руках буквально миттєво задзвонив. 

— Алло, — сказала я. 

— В якій ви лікарні? Я зараз приїду, — сказав схвильовано.