8.  Він такий самий, як усі чоловіки...

Коли я відчинила двері, то побачила, що в кімнаті батька горить світло. Невже він досі не лягав спати і чекав мене, незважаючи на моє попередження, що я повернуся пізно? А раптом він погано себе почуває?

Я постукала в його двері:

 — Тату, я вдома! Ти не спиш? — сказала тихо. 

— Доню, — він вийшов до мене. — Я бачив, що ти приїхала на Порші. Хто тебе підвозив? 

 — Мій шеф, — сказала я. Трохи знітилась, але не любила обманювати. — Він сказав, що вже пізно, щоб їхати на таксі, і йому все одно було по дорозі…

— Він до тебе приставав? Якщо так, то тобі треба змінити роботу. Чого це він клеїться до молоденьких дівчат? Це нікуди не годиться! — сказав батько. 

 — Тату, він не приставав до мене, чесне слово, — швидко промовила я. — Він дуже хороша людина! 

— Дорослі чоловіки просто так не підвозять молоденьких дівчат! Ти впевнена, що він не хоче від тебе чогось непристойного? 

 — Впевнена, — я згадала, як Роман на мене дивився, і відчула, як моє серце забилося частіше. Але ж він не говорив і не робив нічого непристойного… — Якщо раптом він захотів би вийти за межі службового спілкування, я б пішла з цієї роботи. Вона не єдина на світі. Але зараз мене все влаштовує, колектив дуже хороший…

— Просто ти у мене така молода і недосвідчена, я переживаю за тебе. Не ображайся, — він обійняв мене. — Хай надалі відпускає тебе раніше, щоб не довелось підвозити. Твій робочий день точно не закінчується о дванадцятій. 

 — Це був жест доброї волі з мого боку, — пояснила я. — Я сама захотіла залишитися і допомогти. Бо Тоня вагітна, то їй важко так пізно працювати…

— Ну добре… Але більше краще так не затримуйся. А якщо вже затримаєшся, я і сам можу тебе забрати.

 — Добре, обіцяю, що не буду затримуватися, — я подумала, що наступного разу краще візьму таксі. Не дуже хотіла, щоб батько бачив, де я працюю. Все ж, йому було важко через те, що він втратив усе, що мав… — Піду прийму душ і спати, ти вечеряв? Може, зробити тобі чаю? 

***

Наступного дня у потрібний час я вже сиділа в приймальній, перечитуючи вхідні листи. Роман Михайлович затримувався, але коли він все ж з’явився на порозі, я відчула несподівану радість. 

— Добрий день, — привіталася першою. 

— Привіт, лисичко, — він усміхнувся. — Рано ти… Я ж дозволив поспати. 

— Та, щось не хотілося спати… Ви визначли, хто були ті люди? 

— Щойно був у детектива, показав йому все, що ми знайшли. Він теж знайшов саме їх. Але в базах швидко знайти їх не вдалося. Або вони "чисті", і це ускладнює пошук, або вони профі, і це власне теж все ускладнює. 

— Ви думаєте, їх прислали наші конкуренти? Вони хочуть якось нашкодити? — я трохи злякалась за Романа Михайловича. Раптом йому дійсно захочуть нашкодити? Від цього серце якось болісно стислось в грудях. 

— Все може бути, — Роман Михайлович кивнув. — Певно, тобі краще не занурюватись більше в цю справу. Це може бути небезпечно. 

— Не думаю, що мені щось загрожує, — я усміхнулась. Чомусь було дуже приємно, що він хвилюється за мене. Але я не збиралась відступати. — Може, потрібна ще якась допомога?

— Безстрашна лисичка, — він зазирнув мені в очі і теж усміхнувся. — Але якщо я сказав, що більше ти не будеш брати в цьому участь, значить, не будеш. Хай цим займається детектив. Ну і я само собою. А ти, лисичко, зроби мені будь ласка кави. 

 — Добре, — я зітхнула. Все ж вести детективні розслідування було цікавіше, ніж займатися кавомашиною… і я подумала, що все одно спробую дізнатися, що це за люди і чого саме вони хочуть…

***

На обідню перерву ми з Ліною пішли до того ж кафе, в якому й познайомились.  Як тільки ми сіли за столик, вона змовницьки поглянула на мене і прошепотіла:

— Я тут дещо почула… Невже вчора з роботи ти поїхала разом із шефом, вночі? На його машині?... 

 — Хто це тобі таке сказав? — я відчула, як загорілися щоки. 

— Охоронець бачив вас, він розпвів іншим охоронцям, ті зранку розповіли жіночкам з бухгалтерії, а ті вже всім іншим, — поділилась Ліна. — То це правда?... Ти з ним… того? 

 — Авжеж, ні! — вигукнула я. — Ми просто затрималися через одну термінову роботу. Я й не думала, що чоловіки можуть бути такими пліткарями, як ті охоронці! 

— Просто шеф ніколи нікого не садив у свою машину. Жодного співробітника, — вона розвела руками. — А знаєш скільки дівчат про це мріяло?... Тому так, це запамʼяталось всім.

— Я не знаю, чому він вирішив мене підвезти, але між нами дійсно нічого немає Може, він відчув відповідальність через те, що затримав мене. От і підвіз до мого будинку…

— Ну, я тобі вірю, ти не схожа на дівчину, яка одразу кинеться в ліжко до шефа, — вона кивнула. 

Я повернула голову… і раптом побачила за крайнім біля дверей столиком двох чоловіків, чиї обличчя здалися мені знайомими. Кілька секунд пішло на те, щоб зрозуміти, де ж я їх бачила. Це були саме ті двоє “шпигунів” із записів відеокамер…

— Кого ти там виглядаєш? — запитала Ліна.