7. Мені дуже подобається ця пісня(і не тільки пісня)

Сама не знаю, чому я визвалася йому допомогти. Можливо, через те, що він так добре поставився до мене в ліфті, не сміявся, не говорив, як решта моїх знайомих, що я сама собі те надумала. А просто підтримав мене. Тепер і мені захотілося якось підтримати його. 

— Впевнена? — перепитав він з сумнівом. — Ти вже відпрацювала вісім годин. А це може зайняти немало часу. Ну, я відвезу тебе потім додому, само собою. Не пущу на якомусь таксі, але все ж…

 — Я подзвоню татові, скажу, що затримуюсь на роботі, думаю, він не буде проти, — відповіла я. 

— Дякую, Яро, — він якось так поглянув на мене, з вдячністю, але не тільки. Було в цьому погляді щось іще, що змусило моє серце завмерти. 

 — Мені подобається тут працювати, —  поспішила запевнити Романа я. — Тому без проблем вам допоможу. 

— Тоді ходімо до конференц-зали, — сказав він. — Виведемо всі ті записи з камер на монітори. Шукаємо групу людей, яка вештається приміщеннями і щось встановлює. 

Ми пройшли до зали і сіли на передньому ряду крісел. Роман сказав, що ми переглянемо записи з тієї локації, де бачив підозрілих людей Віталій. Він запустив проектор, я уважно дивилася на запис, але нічого підозрілого не бачила.  Втім, там проводилися зйомки і весь час в кадрі опинялися нові й нові люди, і через деякий час в мене аж очі заболіли від постійного уважного вдивляння в екран. 

— Раптом ми їх пропустили, — вголос подумала я.  — Тут так багато людей ходять туди-сюди…

— Тут декілька камер з різних ракурсів. Тому треба передивитись всі записи, — він переключив на інший запис, з іншого ракурсу. — Тепер глянемо цей.

Я продовжувала уважно дивитися на екран, але якоїсь миті втома дала про себье знати, і мої очі почали заплющуватися. Я старалася розплющити їх ширше, але перед очима все пливло, і, здається, я на якийсь час просто відключилася. Коли розплющила очі, то побачила, що я вкрита піджаком шефа, а сам Роман Михайлович сидить в сусідньому кріслі і пʼє каву. Щойно він помітив, що я прокинулась, то усміхнувся:

— Я їх знайшов. Буквально хвилин десять тому. І вже відіслав своєму детективу. Тепер він дізнається, що то за люди. Бо посвідчення в них були липові… Охорона не мала їх пропускати.

 — Ой, я заснула, — винувато сказала я. — Вибачте, просто рано встала сьогодні…

— Все добре, не переживай. Це я винен, — він винувато усміхнувся. — Не треба було перевантажувати тебе. 

— Ось ваш піджак, — я зняла його зі своїх плечей, відчуваючи аромат його одеколону, дуже свіжий і приємний. — Дякую за турботу…

— Давай я завезу тебе додому, вже доволі пізно. Не хочу пускати тебе саму або навіть з таксистом. Все ж, ти дуже красива, лисичко, — він зазирнув мені в очі. 

 — Дякую, — я трохи знітилась. — От, ніякої з мене допомоги не вийшло, ще й маєте клопіт мене відвозити додому..

— Ну чому ж ніякої допомоги, мені було приємно дивитись на тебе в перервах між переглядом тих нудних відео, — зізнався Роман. 

— Сподіваюся, більше ніколи не засну на робочому місці, — я усміхнулась. 

— Чому ж, ти уві сні доволі мила. Можеш і перепочити, — весело сказав він. — Я не проти. 

— Але хто тоді буде робити мою роботу? Чи ви наймете помічницю помічниці секретарки? — я теж розвеселилася. 

— Ти сьогодні підтримала мене, це найважливіша якість. Твоя лояльність. Те, що я можу тобі довіряти. Поїхали, відвезу тебе додому, тобі треба нормально відпочити. 

 — Дякую, — я встала з крісла. — Я дуже рада, що заслужила на вашу довіру…

З верхнього поверху ми таки спускались пішки. Роман Михайлович пішов зі мною, піджак був у його руках. Сходами це зайняло немало часу. 

В якусь мить я відчула, що, схоже, таки натерла собі ногу туфлями і тихенько зойкнула. Нога стала якось нерівно і я ледь не впала, добре, що Роман Михайлович йшов трохи попереду і швидко зорієнтувався, підхопивши мене.

Коли я раптом опинилась в його обіймах, то відчула, як мене ніби кинуло в жар, серце забилося дуже сильно, а в голові ніби зникли всі думки, крім однієї — які в нього сильні руки. 

Він облизнув губи, я відчула його дихання дуже близько. 

Але потім він сковтнув слину і відсторонився, ставлячи мене в більш стійке положення і відводячи погляд. 

— Будь обережнішою. Я б не хотів, щоб тебе ловив на сходах хтось іще… 

Я подумала: “Невже це значить, що…”

І аж замружилася від такої думки. Мені хотілося, щоб вона була правдивою, і водночас було якось лячно. Що як я помиляюся, вигадавши те, чого насправді немає? 

 — Мені не хочеться, щоб мене ловив хтось, крім вас, — пробурмотіла я. 

Коли він почув ці слова, то усміхнувся кутиками губ:

— Тримайся, не хочу, щоб ти впала, — і простягнув мені свій лікоть, щоб я за нього взялась. 

Я обережно взяла його під руку, почуваючись так, немов несподівано отримала якийсь чудовий подарунок. Чи може бути щось приємніше тієї миті, коли ще не сказано головного, але, здається, все уже зрозуміло і без слів? 

— Дякую, — сказала дуже тихо і усміхнулася.