6. Шпигуни на продакшені?

Коли Віталій пішов, Роман якийсь час замислено дивився на мене, і мені здалося, я відчула, про що він думає. 

 — Я не піду до нього працювати, — сказала трохи знічено. 

— Я радий цьому. Коли він запропонував це тобі, я відчув щось дивне. Навіть не знаю, що то було, — відповів він. — Будь обережна з цими музикантами та акторами. Вони люблять красивих дівчат, але рідко серйозно налаштовані. 

 — Дякую за пораду, буду обережна, — відповіла я. — А ті люди, що знімали все, їх не міг прислати той чоловік, з яким ви не підписали угоду?

— Хтозна, — він замислився. — У мене багато ворогів. Є і більш крупна риба. Конкуренти, наприклад. Хоча, зараз їх вже менше, ніж було навіть рік тому. Не всі витримують цей натиск і темп. 

Я подумала про тата, і мені стало сумно.

 — Так, не всі витримують… Добре,  тоді якеі у вас будуть завдання на сьогодні для мене? Бо прихід Віталія так мене здивував, що я про все забула…

***

Час за роботою минав швидко, я виконала всі доручення шефа і вже збиралася на обідню перерву, коли Роман теж вийшов зі свого кабінету.

 — Підемо до ліфту разом, чи ти тепер ходиш пішки, після того випадку? — запитав він. 

 — Чесно кажучи, ще не їздила, але психологи кажуть робити те, що страшно, — я усміхнулась. 

— Їх всі перевірили дуже уважно, більше такого не має трапитись, — сказав він серйозно. — Я б дуже хотів, щоб ти переборола той страх, бо він може заважати тобі жити повноцінним життям. Уяви, поїдемо ми на якусь зустріч, а там буде треба піднятись на якийсь двадцятий поверх… 

 — Тоді я спробую знову, — моє серце враз забилося частіше — невідомо, чи від перспективи знову опинитися в замкненому просторі, чи від його присутності…

Ми вийшли з приймальні і увійшли до ліфта. Весь час, поки він спускався донизу, мені було й страшно, і радісно, певно, це відбивалося на моєму обличчі. А потім стало шкода, що ця поїздка тривала так мало часу. 

 — Дякую, — сказала я, коли дверцята відчинилися, і Роман пропустив мене уперед.  — За те, що підтримали мене. Бо багато хто вважає, що я просто вбила цей страх  собі в голову або взагалі прикидаюся, щоб привернути до себе більше уваги…

— Я ж бачив, що тобі дійсно було страшно, — відповів він, натискаючи кнопку першого поверху. — Якби знав тоді заздалегідь, не повів би тебе до ліфта. Трохи відчуваю провину через те, що так трапилось, пробач. 

 — Та все нормально, — усміхнулась я. — Тепер уже мені не так страшно. Може, з часом я звикну і це буде взагалі рутинно, як у всіх людей. 

— Головне не думай, що ти якась неправильна через це. Бо це не так. У кожного з нас свій досвід і він дуже різний. Тому і реагуємо на все ми по-різному. 

 — Я не думаю, — відповіла я. Хотіла розповісти, коли саме в мене з’явився цей страх, але ліфт уже зупинився. І слушний момент був втрачений.  — Добре, піду в кафе, ви не туди? 

— Хотів би сходити з тобою, — зізнався він раптом. — Але маю йти на бізнес-ланч з одним старим знайомим. Хочу, щоб він проконсультував мене щодо тих зйомок на продакшені. 

 — Тоді до зустрічі, — я усміхнулася і пішла до кафе, що було зовсім поряд з нашим офісом. Коли увійшла досередини, то побачила, що всі столики зайняті. За більшістю сиділо по кілька людей, лише за одним столиком одна дівчина. Її обличчя здалося мені знайомим, здається, вона працювала у нас, у відділі роботи з клієнтами. Я підійшла ближче і спинилася поряд зі столиком. 

 — Привіт, тут с крізь зайнято, можна сісти біля тебе? — усміхнулася їй. 

— Так, авжеж, сідай. Ти, здається, новенька помічниця Романа Михайловича? Багато хто хотів на те місце, — вона усміхнулась. — Але він вирішив взяти сторонню людину, щоб інші не образились.

 — Я Ярослава, можна просто Яра, — я сіла поруч із нею, поставивши свою тацю з їжею на стіл. — Мені трохи страшно, що тепер мене недолюблюють ті, хто працює вже досить давно…

— Я — Василина, можна Ліна, головне не Вася. Щодо тебе… Завжди будуть заздрісники, — вона знизала плечима. — Шеф же наш тойво… Неодружений. Хоча мав одружитись, ходили такі чутки. 

— Справді? Цікаво, чому не одружився, — підтрималап розмову я, відчуваючи, як при згадці про шефа знову прискорюється серцебиття. 

Я чомусь відчула укол ревнощів, хоча зовсім не мала на нього права. Значить, у нього була наречена. Якась особлива дівчина, з якою він хотів одружитися… Певно, і кохав. 

— Ніби його наречена кинула, — поділилась Ліна. — Ну, так казали… Хоча це все неточно, бо ні з якою нареченою його ніхто не бачив. Але! Він дійсно замовляв весільний костюм, я особисто це бачила! Доставка була ввечері, на роботу, бо у нас був якийсь дедлайн… 

— А з Тонею в нього не було стосунків? — поцікавилася я ніби між іншим. 

— Тоня вже пʼять років, як заміжня! Ну, є дівчата, які пліткували, що вона вагітна від шефа, бо вони дуже багато часу проводили разом, — додала Ліна. — Але я не думаю, що це правда. 

— Я теж не думаю, — кивнула я. Бо дійсно за ці дні, що працювала тут, ні разу не бачила щоб шеф якось загравав до Тоні, у них були чисто ділові стоснки. Але все одно я часом думала, що може, між ними щось було раніше… Тепер же відчула полегшення, дізнавшись, що Тоня заміжня…

***

Коли я повернулась на роботу, Романа Михайловича ще деякий час не було. Ближче до четвертої я навіть почала переживати, бо ж він казав, що піде на ланч, і вийшли ми одночасно, а я на місці була вже дві години. Думала, чи варто написати йому, але так і не наважилась. До нього приходили різні люди. Але Тоня всім казала, що він ще не повернувся.

В якийсь момент коли вона відповідала на черговий дзвінок, я почула, що вона відповіла: