5. Переманювання лисички

Коли я приїхала додому, батько одразу вийшов зі своєї кімнати. 

 — Ну як перший робочий день? — трохи схвильовано запитав він. 

 — Чудово, — відповіла я. — Сьогодні був дуже насичений день! 

— Якась ти аж надто весела, — сказав він підозрілим тоном. — Сподіваюсь, до тебе ніхто не приставав? Бо якщо приставав, я проти всіх тих робіт! 

 — Ні, все нормально, не хвилюйся, — я чмокнула його в щоку. — Зараз приготую щось повечеряти. Ти чим сьогодні займався?

— Ніяк не можу взяти себе в руки після того, що трапилось. Мав би зайнятись якоюсь роботою… Хоча б піти кудись. 

 — Думаю, якщо ти не сидітимеш вдома, то швидше зможеш прийти до тями. Може, сходив би кудись із друзями? 

— З якими друзями мені тепер йти? — він зітхнув. — Сама знаєш, в якому ми становищі. Я не зможу займатись з ними тим, чим раніше. Та і не хочу показувати їм свої слабкості. Маю просто піти працювати. Забути про минуле життя.

 Мені було так шкода його. Завжди пам’ятала батька красивим, успішним, енергійним. В нього був процвітаючий бізнес, все йому вдавалося. Та після смерті матері він ніби одразу постарів, перестав усміхатися. А ці останні події з втратою головної справи його життя остаточно його підкосили. Тепер він виглядав років на шістдесят, хоча йому ще й п’ятидесяти не виповнилось. 

— Піти працювати — гарна ідея, — сказала я. — На власному досвіді переконалась. Але якщо ти відчуваєш, що зараз ще не готовий, нічого страшного. Всьому свій час, рано чи пізно ти знайдеш справу по душі і знову будеш щасливий. 

— Пробач мені, я хотів, щоб у тебе було інше життя після університету. Щоб ти мандрувала, веселилась і ні про що не думала хоча б ще років десять. 

 — Ну в мене досить весела робота, — я усміхнулась. — Не хвилюйся за це. 

 — Ти працюєш із зірками? — з цікавістю запитав він. 

Я на мить замовкла. Не хотілося йому брехати. Але й казати, що я помічниця секретарки не хотілося, це могло б його засмутити. 

 — Ну, і з зірками теж, — відповіла ухильно. — І всякі інші обов’язки маю. В цілому мені подобається. 

— Твоя мама любила шоубізнес, — він зітхнув. — Казала, що в цій сфері відчуває себе вільною. 

 — Розкажи більше про неї, — сказала я. — Ходімо на кухню, будемо вечеряти. Я давно хотіла більше дізнатися, якою була мама. Я її погано пам’ятаю, лише що вона була дуже добра, у неї були м’які, ніжні руки і тихий голос. І ще пам’ятаю, що від неї пахло трояндами…

Того вечора тато багато розповідав. Щось я знала, наприклад, історію про їхнє знайомство і як він добивався її, а щось було для мене новим. Наприклад, він розповів, що мамин агент був тоді проти того, щоб вона народжувала. Батько тоді ще не мав дуже багато грошей, а вона також була тільки на старті своєї акторської карʼєри. А щось було і нове…

— Знаєш, це ж вона тоді наполягала, щоб я не йшов ні на кого працювати навіть після першої невдачі в бізнесі. Сказала, що я маю спробувати ще раз і що нам поки що вистачить і тих грошей, що заробляє вона, щоб я міг зосередитись на старті нового бізнесу, навіть якщо спочатку він буде збитковим.

 — Так шкода, що її зараз немає з нами, — прошепотіла я. 

Старалася завжди не думати про те, що в мене немає мами. У школі коли задавали вчити віршик про маму чи малювати її портрет, я робила це механічно, стараючись не згадувати реальну маму. В мене в голові  був ніби образ якоїсь ідеальної мами, як буває, діти вигадують собі уявних друзів. коли не мають справжніх. І мені вже не боліло. Ну, майже…

Але зараз я знову ніби перенеслася назад у минуле, коли мені було п’ять років, знову відчула той жах, коли машина різко з’їхала з дороги і перевернулася в кюветі, я почула мамин крик, а потім він обірвався… Я ж  намагалася розстібнути ремені, що утримували мене, і не могла цього зробити… Якось так живо повернувс я той жах, що я аж пополотніла вся. Чашка, в яку я збиралася наливати чай, випала з моїх рук і розбилася. 

— Якби ж тільки я тоді був з вами… Якби був за кермом, — він обійняв мене. 

— Тоді б ти теж загинув, як вона.. — я все-таки заплакала, заховавши обличчя в батька на грудях. Він був зараз єдиною людиною, поруч з якою я знову могла відчути себе маленькою, відчути себе під захистом.  — Тату, ти ж ніколи не покинеш мене? — я дивилася на нього, а сльози текли і текли по моїх щоках…

— Я ніколи тебе не покину. І не дам нікому тебе образити, ні за що, обіцяю…

***

Наступного ранку я почувалась розбитою. Все ж, вчора був важкий вечір. Хоча, насправді, певно, мені немає на що жалітися. У мене є найкращий в світі тато, є робота, є дах над головою… А це вже не так мало. 

Вирішивши не вішати носа, я натягнула на обличчя посмішку, поснідала разом з татом і поспішила на роботу. 

Сьогодні вже не їхала на таксі, тому вийшла раніше. Але якось погано розрахувала час. Через затори я запізнювалась аж на півгодини… 

Переживала, як на це відреагує Роман Михайлович. Він був такий добрий зі мною вчора, не хотілось його підводити. 

Чомусь коли подумала про нього, знову згадала аромат його парфуму з піджака, який вчора вкривав мої плечі і від того відчула жар на щоках.