4. Фобія і підтримка

Роман закотив очі і саме в цей момент його телефон задзвонив, задзвонив з кабінету. 

— Піду гляну, хто там, — сказав він, кивнувши в сторону кабінету. — Руслане, можеш йти, якщо тобі нудно, відкрий якийсь благодійний фонд, чи що, — кинув Роман і зник за дверима кабінету. 

— От завжди він так, — трохи ображено сказав Руслан, зітхаючи. 

 — Так, у нього така манера, — кивнула я, підтримуючи розмову, але подумки весь час очікувала, що він нарешті піде. Чомусь його присутність сам на сам мене напружувала. 

— Сподіваюсь, мій брат до вас не приставав? Він любитель заводити романи на роботі… Я дивуюсь, що ще жодна секретарка не залетіла від нього і не захомутала його. Це в нього вже на якомусь професійному рівні. Хоча, минула ніби була вагітна, — ніби пригадав Руслан. — І, здається, незаміжня.

 — Ні, все нормально, він до мене не приставав, — сказала я, відчуваючи, що на щоках з’являється рум’янець. 

— Вам такі романи точно не до чого… В усіх сенсах, — він усміхнувся своєму дивному жарту, певно, робив відсилку до імені шефа. — Добре, я піду, раз мені тут зовсім не раді. Ще обовʼязково побачимось.

 — Так, авжеж, до побачення, — пробурмотіла я, стежачи поглядом за тим. як Руслан іде до дверей. 

Сьогодні був такий дивний і довгий день, він вмістив стільки різних подій, що мені було складно усвідомити все. Чи правильно я себе поводила? Сподіваюся, що так. 

Як тільки двері за Русланом зачинилися, зі свого кабінету вийшов мій шеф. 

 — Ваш брат уже пішов, — сказала я. 

— В цьому офісі треба памʼятати три правила. Перше — моя улюблена кава, на безлактозному. З цим ти вже розібралась. Друге — бути лояльною мені і тільки мені. З цим теж перевірка шпигуном пройдена. І третє — не контактувати з Русланом зайвий раз.  Мені весь час здається, що він все ще злий на мене за те, що керую фірмою я, а не він. Хоча, може, це тільки відчуття, не знаю.

— Але ж це ваш батько вирішив? — запитала я. — То чому брат має ображатися на вас, ви ж не забрали його посаду…

— Ну, Руслан вважає, що забрав, — Роман знизав плечима. — Бо він старший. І типу мав бути першим в черзі. Але вийшло, що я керую краще. 

 — Тоді він міг зробити власний бізнес, — припустила я. — І довести вам, що він теж на щось здатний. А якщо нічого не робити, то й результату не буде!

Хотіла сказати і про те, що говорив мені Руслан, але стало соромно. Вийшло б, що я переповідаю плітки про Романа і Тоню. Якщо це навіть його дитина, то яке Руслану до цього діло? В його брата своя голова на плечах. Тому я промовчала. 

— Так, ти маєш рацію, мені подобається твоє ставлення до бізнесу, Яро. Ходімо, введу тебе в справи трохи більше. Вважай, що в перший же день я підвищив тебе з подавальщиці кави до довіреної особи і майбутньої секретарки.

***

Після завершення робочого дня ми з Романом Михайловичем разом вийшли з приймальні і пішли до ліфта. Я помітила, що  деякі колеги, що так само збиралися йти додому, поглядали на нас і про щось перемовлялись. Але мені було байдуже. Я була рада, що шеф назвав мене своєю “довіреною особою”. Це було дуже важливо, і особливо радісно, що такий “кар’єрний стрибок” відбувався усього за один день. 

Зазвичай я ходила сходами, мотивуючи це для оточуючих тим, що це корисно для здоров’я. Але насправді я з дитинства боялася замкненого простору, тому як могла уникала перебування в ліфтах. Але зараз, коли ми продовжували розмовляти про справи, мені було незручно сказати, що я не хочу сідати в ліфт. Тож вирішила, що трохи потерплю. Зрештою, їхати тут недовго. 

Ми зайшли до ліфту, і Роман Михайлоович натиснув на кнопку першого поверху. Ліфт ніби струснувся трохи, і я відчула, як моє серце забилося десь в горлі. Хоч би не осоромитись перед шефом… Я з усіх сил намагалася триматись невимушено, але раптом світло в кабіні мигнуло і зникло, а ліфт зупинився, не доїхавши донизу. Дверцята залишилися зачиненими. 

 — Ми застрягли? — з жахом у голосі спитала я. Було темно, як у могилі, здалося, що я починаю задихатися. Квбінка така маленька, на скільки часу нам вистачить повітря, поки ми помремо? 

Серце одразу забилось частіше. Мені було дуже страшно. Повітря не вистачало вже. 

— Яро, ти якось зблідла, — сказав Роман Михайлович стурбовано. — Тобі погано? 

 — У мене клаустрофобія, — прошепотіла я, обіймаючи себе за плечі. — Але нічого страшного…

— Тримайся будь ласка, — він зняв з себе піджак і накинув мені на плечі. — Уяви, що тебе обіймає хтось близький. Кажуть, це заспокоює. Ну, що замість мого піджака там чиїсь руки. 

Його піджак зберігав тепло його тіла і ледь-ледь пах його парфумами. Мені дійсно стало легше. Я заплющила очі і мені уявилося, що це дійсно він мене обійняв і пригорнув до себе. 

 — Дякую, — видихнула я. 

— Все буде добре, — почула його впевнений і заспокійливий голос. А ще за мить він сказав: — Ми застрягли, викличте бригаду ремонтників. І будь ласка, швидше. 

Розплющила очі і побачила, що він говорив прямо в сам ліфт, натиснувши на якусь кнопку.

— Чую вас шефе, зараз викличемо! Тримайтесь! Відбій!

— Чула? — він звернувся до мене. — Нас зараз швидко випустять. Не бійся. Тебе лякають ліфти? Через мене поїхала? — запитав він стурбовано, ми були дуже близько, бо ліфт був невеликим.

— Так, — винувато промовила я. — Зазвичай я пішки ходжу… Це і для здоров’я корисно…

— Пробач будь ласка, — він взяв свою сумку і дістав звідти скляну пляшку з водою. Вона була неповна. — Я з неї, правда, вже пив. Якщо не гидуєш, можу дати. Має теж трохи допомогти вирівняти ритм серцебиття.