3. Дякую, лисичко, ти врятувала мене

Я розгублено перечитувала ці слова. Нічого не розуміла, але, схоже, для мого шефа готувалася якась підстава… Але як його попередити? Раптом мені в голову прийшла одна ідея. Я написала на невеликому клаптику паперу: “Не підписуйте нічого! Вийдіть до мене сам, це дуже важливо!” Далі я сфотографувала екран телефону гостя на свій мобільний, а потім повернула його назад до кишені піджака. 

Взяла тацю з чашками і пішла до кабінету Романа Михайловича. А коли ставила перед ним каву, непомітно вклала в його долоню папірець, згорнений в трубочку. Подумала, що він точно захоче подивитися, що там. А далі вже все залежатиме від удачі — чи повірить він, чи не подумає, що це якийсь жарт, чи вийде до приймальні?

Він мигцем поглянув на мене, але потім перевів погляд на гостя:

— Ну, я сподіваюсь на плідну співпрацю.

Я вийшла з кабінету і сіла  за свій стіл, відчуваючи, як гучно калатає в грудях серце. Прислухалася до голосів у кабінеті шефа…

І врешті-решт він таки вийшов доволі швидко. 

Пройшов до мене і сказав:

— Ти мене заінтригувала, сподіваюсь, це дійсно щось важливе, бо я маю підписати важливий контракт. 

Я мовчки простягнула йому свій телефон з фоткою того повідомлення. 

— Ого, — він аж присвиснув. — Я знаю його мобілку, це точно вона. Де ти її взяла? 

 — Там, у кишені, — я показала на шафу, де висів піджак гостя.

— Це ти і мій телефон би взяла, якби він так задзвонив, а мене не було поруч? — він зазирнув мені в очі. — Та не лякайся ти так, — сказав на випередження. — Я вдячний, правда. Тільки що тепер робити. Я маю не підписати той документ. Але і не видати те, що ми побачили. 

 — Я випадково, — сказала, відчуваючи, що кров приливає до щік. — У ваш телефон я точно б не заглядала… А може ви знайдете помилку і скажете, що вам треба ще подумати, ну, щоб не підписувати це зараз?

— Так, певно, так і зроблю, — кивнув він. — Або… Що як ти повториш твій фірмовий трюк з кавою, яка все заливає? А я скажу, що у мене наступна зустріч і що зустрінемось з ним завтра? 

 — Можна, — усміхнулась я. — Тоді робити вам ще каву?

— Роби каву. Підійди близько і розлий на стіл. Можна і трохи на мене, щоб було правдоподібно. Я буду сваритися, будь готова.

 — Добре, буду готова, — серйозно поглянула на нього я. 

— Дякую, лисичко, ти врятувала мене, — він підморгнув мені. 

Чомусь я вже не образилася на “лисичку”. Може, через те, що він сказав це з доброю інтонацією. 

 — Повертайтесь до гостя, кава зараз будке, — я усміхнулася і рушила до кавомашини. 

А вже за хвилину заходила до кабінету з тацею. 

— Завершимо все швидко, — сказав Роман. — За пару хвилин вже маю виїжджати, термінова зустріч, — сказав він, підсуваючи до себе документи.

Я поставила чашку перед ним, але в останню мить моя рука здригнулася, і кава полилася на папери, стіл і сорочку шефа. 

 — Ой, вибачте, будь ласка! — намагалася виглядати дуже наляканою. 

— Ярославо! — вигукнув Роман, підскочуючи з-за столу. — У мене зустріч скоро, подивись, що ти накоїла! 

Він трохи перегравав, актор з нього був не дуже. 

— Документи… У мене нема копії, треба роздрукувати заново… — розгублено сказав гість. 

— Подивіться, що зробила ця дівчина, — Роман обурено поглянув на мене. — Я зараз маю їхати в інше місце, я казав, тож мені треба швидко привести себе в порядок! А з вами давайте побачимось завтра…. Ярославо, проведи гостя!

Я пішла слідом за тим чоловіком, який виглядав дуже розлюченим. 

 — Прошу вибачення, пролепетала, дивлячись на нього. 

— Дурепа! — неголосно процідив він крізь зуби. — Ти все зіпсувала! Я пораджу Романові вигнати тебе завтра ж!

 — Ой, будь ласка, не треба! — я благально склала руки на грудях. — Я більше ніколи не буду такою незграбною!

Може, я теж перегравала, але, здається, він нічого не запідозрив. 

— Може, я і передумаю, коли завтра все пройде добре. І, може, ти б сходила кудись зі мною, — він раптом торкнувся пальцями мого запʼястка.

Але саме в цю мить з кабінету вийшов Роман Михайлович… 

Мені було неприємно і чомусь страшно. Він дивився на мене з хіттю. Але Роман Михайлович швидко зорієнтувався:

— Якого біса ти лізеш до моєї секретарки? — його очі стали темнішими, знову до кольору грозового неба, як коли ми вперше пересіклись в дверях.

 — Я просто сказав їй, що вона має бути обережнішою, бо так можуть і якісь твої важливі органи ошпаритися, — той усміхнувся. 

— Більше не торкайся її, — сказав він, дивлячись на гостя. — Навіть пальцем. Ясно? 

 — Не варто тобі говорити зі мною таким тоном, — його обличчя відразу спохмурніло. — Бо інакше можеш мати великі проблеми! 

— Ой, мені проямо ду-у-уже страшно, — хмикнув Роман Михайлович. — Краще б ти сам про себе подумав. Бо мало що може трапитись. З поганими людьми часто трапляється щось погане. Почисть карму чи що.

— Ти мені погрожуєш? — він підняв брови. — Сподіваюся, мені почулось.Бо якщо якесь дівчисько важливіше для тебе за давнє партнерство, у мене для тебе погані новини…