1. Доленосне знайомство з розлитою кавою

Я хвилювалась. Все ж, ще ніколи ні на кого не працювала… Ні, я не була білоручкою, але батько завжди так оберігав мене, хотів, щоб я зосередилась на навчанні і ні про що інше не думала. Він тримав все в секреті до останнього. Він дуже любив мене і оберігав. 

Я боялась, що робота мені не світить довго, що буду шукати її як мінімум пару тижнів, принайнмі нормальну, але на диво, мені пощастило. 

І я знайшла вакансію у фірмі, в темі якої хоч трохи розбиралась. Точніше, тут було цілих дві вакансії — менеджер з роботи з зірками і помічниця секретарки директора. Авжеж, ніякою помічницею секретарки я бути не збиралась. Я була рішуче налаштована отримати посаду менеджера. Все ж, менеджер звучить солідніше, бо ж воно пішло від англійського слова "manage" — керувати.

Я дуже серйозно готувалась, згадувала усе, що знаю, переглядала інстаграми зірок каналу аж до самої ночі.

А потім провалилась в сон. 

От тільки будильник мене не розбудив.

Розбудив мене голос батька:

— Яро, мила, у тебе щось там телефон довго вже дзвонив, може, щось важливе? Подивись будь ласка. 

 — Ой, я запізнююсь! — вигукнула я, миттю зірвавшись із ліжка. 

— Виклич собі таксі, на таке гроші слава богу в мене є, хоча… Ти впевнена, що тобі воно треба? — запитав мене з сумнівом. — Ти ж на співбесіду? Хоча я казав тобі, що і сам розберусь з грошима… 

 — Мені подобається ця вакансія, робота з зірками — це дуже цікаво! — затараторила я. Адже тільки якщо він повірить, що я дійсно хочу працювати, то не буде відчувати провину. 

— Добре, мила… — він кивнув. — Тоді збирайся, я швидко зварю тобі каву… 

***

Навіть не дивлячись на те, що я зібралась за рекордні двадцять хвилин, вхопивши з собою термос з кавою, я запізнювалась… Ще й таксист висадив мене з іншого боку будівлі і сказав, що у мене була так поставлена точка. 

Коли вже мала входити до будівлі і взялась за ручку, двері різко відчинились з такою силою, що удар по руці сильно похитнув відкритий термос і вже за мить кава опинилась на одній з моїх улюблених щасливих блузок. Тепер я не отримаю роботу така брудна!

— Двері скляні, блін, можна було і подивитись, що тут хтось йде, а не втикати в телефон! — прошипіла раніше, ніж подумала. 

А незнайомець, до речі, дуже привабливий високий незнайомець з очима кольору морської хвилі, пильно дивився на мене.

 — Я просто на співбесіду запізнююсь, — сказала я, чомусь знітившись. Чому він так на мене дивиться?!

— Ясно, — він окинув мене оцінюючим поглядом, від якого захотілося сховатися за дверима. — Ну, якщо будеш кричати на співробітників, врахуй, тебе навряд візьмуть, лисичко. І в такому брудному одязі теж.

 — Я вам не лисичка! — з досадою відповіла я і зайшла до офісу, гордо піднявши голову. Правда, перш ніж іти на співбесіду, довелося забігти у вбиральню просушити блузку. В голові крутилося, що раз мені не пощастило з самого початку, то, певно, й роботу я не отримаю. Може, взагалі піти звідси, і не позоритися?

Але втекти, навіть не спробувавши, було б ознакою, що я боюся труднощів. Тож я все-таки пішла на ту співбесіду…

У приймальні кадровика вже сиділо кілька дівчат. Я прийшла останньою, тож мусила сидіти і чекати, як-то кажуть, в порядку живої черги. Аж ось настала і моя хвилина слави, вірніше, я пройшла до його кабінету і поклала на стіл своє резюме. Воно було дуже коротке, бо я ніде ще не працювала, за винятком практики. 

— Різниця між капучіно та лате? — він навіть не подивився на мене, заповнював якісь таблиці в своєму компʼютері. 

 — Капучіно має більш щільну піну і подається в чашці, а лате має більш ніжну піну і подається у склянці, — на автоматі сказала я, а потім запитала. — А яке це має відношення до роботи з зірками? 

— Зараз я ставлю питання. Де більше молока у відсотках? — продовжив він допитуватись.

— У лате, — відповіла я і раптом побачила, як до кабінету увійшов той самий чоловік, з яким я зіткнулася в дверях. От невчасно він нагодився, якщо скаже зараз що я неввічлива, і мене не візьмуть…

— Зроби лате і капучіно для мене і для Романа Михайловича, хутко, — він кивнув у бік кавомашини, яка стояла на окремому столику в куті кабінету.

— Мені на безлактозному молоці, — додав чоловік, тобто, Роман Михайлович, чи як там його… Ніби так? Треба всіх запамʼятовувати і усміхатися. Я через силу усміхнулась, хоч цей Роман мене трохи підбішував навіть просто своєю присутністю. Ну чому прийшов саме він?...

 — О’кей, — я пішла до кавомашини і зробила те, що вони просили. Така ж машина стояла у нас вдома, тому в мене з цим не виникло труднощів. Але мучила думка — чому тих дівчат, які були переді мною, не змушували робити каву? Чи я не виглядаю достатньо інтелектуальною? Моє горло стискало від образи, але я розуміла, що коли почну обурюватися, мене виженуть, тому мовчала. 

Я повернулася до них і поставила на стіл замовлені напої. 

 — Смачного, — ввічливо усміхнулася Роману Михайловичу, в душі думаючи: “Коли ти вже звідси заберешся і не псуватимеш мені співбесіду?!”

Він усміхнувся, взяв каву і відпив.