Розділ 4

Дем'ян

Ніч у офісі минула в напруженій тиші, яку іноді порушувало лише гудіння системи вентиляції. Я не міг змусити себе повернутися до порожнього пентхауса, де мене чекали докори Кароліни та лицемірні співчуття їй моїх батьків. 

Останнім часом, я все більше уникаю розмов з нею та намагаюся закритися від моїх батьків, ніби це могло врятувати мене від реальності, яка розповзалася між пальцями.

Двері мого кабінету раптово розчахнулися.

— Ти з глузду з’їхав?! — Кароліна влетіла всередину, її каблуки глухо застукали по підлозі. Вона була без пальта, в тонкому светрі, з розпатланим волоссям, яке свідчило, що вона вибігла з дому в поспіху.

Я навіть не встиг підвестися з крісла, як вона зупинилася просто переді мною, зі стиснутими кулаками.

— Ти хоч розумієш, що я всю ніч не спала?! — її голос тремтів від напруги. — Де ти був? З ким ти був?!

Я мовчав. Не тому, що не хотів говорити — я просто не міг вставити хоч одне своє слово, між її криками. 

— Я сиділа за тим столом, з твоїми батьками, які дивилися на мене як на ідіотку! — вона зробила крок ближче. — А ти навіть не потурбувався написати бодай повідомлення. 

— Ти що собі дозволяєш?! — голос мій прорізав повітря. — Вдираєшся сюди, як навіжена! Це мій офіс, мій простір! Ти не маєш права влаштовувати тут цирк!

— Я не маю права?! — вона розсміялася з гіркою істерією. — Я твоя наречена! І якщо ти проводиш ночі бозна-де, я маю всі права знати, де ти і з ким!

Я підходжу до дверей та зачиняю їх на замок. Дістало, справді. Невже вона не розуміє, як підриває мою репутацію в очах колег, моїх співробітників! 

— Ти взагалі розумієш, що витворяєш? — обертаюся до неї, погляд — крижаний. — Кароліно, я не впізнаю тебе! Ти повинна розуміти, що, де і яким тоном можна говорити! — голос злісний, я намагаюся не зірватися, але ледь стримуюсь. — Давай домовимося: сюди ти приїжджаєш лише за великої потреби. Не тоді, коли тобі щось здалося, не тоді, коли ти ображена, а лише тоді, коли справді щось сталося.

Вона дивиться на мене з шоком, у її зіницях — болісне здивування.

— Гаразд, — через біль киває вона. — Дем'янчику, я ж просто кохаю тебе, розумієш? Боюся тебе втратити. 

Вона підходить ближче до мене та кладе свої руки на плечі, своїм хитрим поглядом дивиться на мене. 

— Я впевнена, що тебе бажає кожна жінка в цьому офісі, — шепоче мені в губи та легенько цілує, а я видихаю. — і мені від цього погано. Я ревную тебе. 

Вона цілує мене, спочатку обережно, пробує, як зазвичай. А цього разу я не відсторонився. 

Навпаки — відповів. Справжньо. Її губи були теплі, знайомі, такі, які заспокоюють, навіть коли всередині все горить. Я поклав руки на її талію, притягнув ближче. Поцілунок став глибшим, сильнішим. Ми обоє відчули, як напруга розчиняється в цьому моменті. Вперше за довгий час я поцілував її не тому, що так треба. А тому, що цього хотів.

Коли вона відступила, в очах її світилася надія.

— Мені пора, — прошепотіла вона. — Але ми ще поговоримо, добре?

Я кивнув.

Коли двері за нею зачинилися, я ще кілька секунд стояв, вдихаючи повітря, наповнене парфумом Кароліни. Потім сів за стіл, але не встиг і комп’ютер увімкнути, як згадав, що треба було б переглянути звіт по “Лемарку”. Я спустився в архів.

Емілія  стояла на табуреті біля полиць — у чорній спідниці та кремовій блузці, з підкоченими рукавами. Її волосся було зібране в недбалий пучок, кілька пасм вибилися і спадали на обличчя. Вона тягнулась за папкою, нахилившись вперед, обережно тримаючи рівновагу.

— Обережно, — сказав я, тихо, але достатньо гучно, щоб вона почула.

Емілія здригнулась, озирнулась і скоса посміхнулась.

— Я думала, ви ще в кабінеті, — спокійно відповіла вона, зістрибуючи з табурета, вже з папкою в руках. — Не хотілося турбувати.

— І правильно. Не треба було. Але якщо впадеш тут, зламаєш щось собі,  ще й документи розкидаєш — хто це потім розгрібатиме? Я? — сухо пожартував я, беручи у неї папку, хоча бачу вона вже й сама добре впоралася. 

Емілія ледь посміхнулася. 

— Тут звіт "Лемарку" за лютий. Вони, до речі, вклали в рекламу вдвічі більше, ніж торік. Я вже зробила закладки на найбільш підозрілих позиціях.

— Швидко. — Я гортав сторінки, але очима весь час повертався до неї.

Вона встигла чимало, це було видно з першого погляду: акуратні стікери, кольорові позначки, таблиці доповнені ручкою збоку. Не просто формальний звіт — продумана робота.

— “Підозрілі позиції” — це які саме? — перепитав я, закриваючи теку.

Емілія підійшла ближче до стола біля вікна й розгорнула власну копію звіту.

— Ось тут, — показала пальцем, — бюджет на зовнішню рекламу в січні — 28 тисяч. У лютому — раптом 94. При тому, що жодна нова кампанія офіційно не запускалась. Я пробивала через базу — платіжки йшли через підрядника, якого ми раніше не використовували. Назва компанії — “Вектор Захід”. Я не знайшла договору в базі.

Я підняв брови.

— Його не було?

— Ні. А підпис на скан-копії — це не ваша візування. І навіть не дівчаток з юридичного.

— Тобто або нас хтось “обминає”, або... — я затнувся.

— Або підрядник — фіктивний, — закінчила вона замість мене. — Я ще не впевнена. Але щось не так. І ще одне. — Вона швидко перегорнула кілька сторінок. — Ось, бачите: дата підписання акту — 3 лютого. А ось фото білбордів з цієї ж кампанії — вони вийшли лише 17-го. Я перевірила через Google Maps, навіть є кешовані знімки. Там ще нічого не було.

— Тобто акт виконаних робіт підписали задовго до того, як реклама реально з’явилася?

— Саме так. Можливо, “Лемарк” відмиває кошти через фіктивну рекламу. І хтось зсередини їм це дозволяє.

Я зітхнув і провів рукою по обличчю. Нервово.

— Тримай це поки при собі. Я перевірю кілька речей, зв’яжуся з фінансовим директором “Лемарку”. Якщо щось підтвердиться — будемо піднімати офіційний запит.

— Добре, — просто відповіла вона.