Розділ 2

Дем'ян

Робочий день починається, як зазвичай. Безліч невиконаних завдань, справ та планів. Безкінечні наради та зустрічі, від яких вже просто верне, а голова розколюється на декілька частин. 

— Кот, — знову своїм хитрим тоном починає Кароліна. — Давай з'їздемо десь на відпочинок? Ну... Мальдіви, на приклад. Ми так рідко десь буваємо разом. 

Я потираю переносицю та складно видихаю. У моєму становищі, зараз залишилося лише у відпустку їхати. Якщо я зараз на роботі засиджуюся допізна, то після непередбаченого «вікенду», моя наречена забуде, як я виглядаю. 

Кароліна завжди любила увагу та потребувала її від кожного. Вона ефектна, непередбачувана, любить рух та Хаус. Інколи мені здається, що у цьому житті, окрім грошей, відпочинку та кохання —  її нічого й не цікавить. 

— Каролін, в мене зараз складнощі на роботі. Справді немає, коли вирватися. Я навіть удома рідко буваю, а якщо й є, то завалююся у ночі. 

— А мені потрібна увага. Чи ти забув, що я все ще жінка? 

— А тобі ще потрібні нові сукні, косметика, колекційні парфуми й відпочинок з подругами. Але гроші на це не падають з неба, — холодно відповідаю. — Я працюю. Без вихідних. Без паузи.

— Ну так, працюй. Хтось же має все це оплачувати, — її голос стає колючим, з легким відтінком зневаги. — Але й про подружній обов'язок не забувай. 

Мовчу. Бо насправді нічого додати. Вона зі мною не через любов. І я з нею не через кохання. Батьки вирішили все за нас. Красиве весілля, правильна пара, глянцева картинка.

Але ж сам погодився на це. Назвався грибом — лізь у кошик. 

— Добре, — нарешті кидаю. — Якщо закрию проєкт до п’ятниці — в суботу поїдемо. Але без пафосу, ясно?

— Домовились, — відповідає вона швидко. Бо знає: іншого шансу може не бути. — Дем'янчику і ще... 

Я вже морально готуюся до нової хвилі її вимог і претензій, як раптом у тиші кабінету лунає легкий стук у двері. Хто б це не був — я внутрішньо зітхаю з полегшенням. Несподіваний порятунок.Як мінімум, кілька хвилин перепочинку від розмови, яка давно втратила будь-який сенс.

— Дем'ян Олегович, — обережно запитує моя нова секретарка. — Я можу зайти? 

Мій погляд одразу концентрується на моїй нареченій, яка робить свої губи у кривій посмішці. Надіюся, їй вистачить розуму промовчати та не сказати чогось лишнього. 

— Так, заходьте. — киваю та показую жестом сісти. — Кароліно, побачимося вдома. 

Вона усміхається й легкою, майже хижою ходою підходить до мене. Цілує в щоку — швидко, помітно, з відтінком виклику — а потім одразу ж витирає помаду тильним боком долоні. Ця жінка — просто некерована. Вона не піддається контролю, і саме це дратує мене найбільше.

— Кохаю тебе, Дем’янчику, — кидає вона через плече, махаючи рукою та посилаючи повітряний поцілунок. — Па-па!

Видихаю з полегшенням лише тоді, коли вона зачиняє двері кабінету з тієї сторони. Потрібно буде поговорити з нею про ці візити, та зменшити їхню кількість у декілька разів. 

— Вибачте, за цю сцену. — запинаючись кажу я. — Вона дуже лагідна жінка. 

Не знаю, чому я зараз оправдовуюся. Але чомусь відчуваю, що так потрібно. Мені справді соромно за таку поведінку дівчини, а особливо перед новою працівницею. 

— Все чудово, — Емілія розуміючи посміхається. — Я принесла ваш графік дня на сьогодні. Та деякі документи на підпис, сьогодні їх потрібно передати департаменту. 

Я киваю, кидаючи погляд на папку в її руках, але в голові все ще осад від сценки, яку щойно влаштувала Кароліна. Зітхаю й беру документи.

— Що це за папери? — питаю, гортаючи сторінки. — І... ти зможеш віднести їх сама?

Сам не розумію, коли переходжу на « ти», але нехай вже буде так. 

Емілія не вагається.

— Так, звісно. Це звітність по новому проєкту, також погодження з юридичним. Мені якраз зручно буде пройтись туди — це по дорозі в архів.

— Гаразд, — ставлю швидко підпис та віддаю документи у руки. — Звісно, що за додаткову оплату. 

— Не бачу сенсу доплаті. — знизує вона плечима. — Будемо вважати, що це частина моїх обов'язків. 

Я дивлюсь на неї уважніше. Спокійна, зібрана, ввічлива. Жодної манірності чи гри. 

« Все, мабуть, мені справді потрібен відпочинок. Бо мій мозок починає працювати у зовсім іншу сторону. Зберися!»

— Я можу йти? — дівчачий голос виводить мене зі своїх роздумів. 

Я киваю та відкидаюся на стінку стільця. На мить у кабінеті запановує тиша. Але вона — не ніякова. Радше… спокійна. Нарешті.

Мобільний вібрує на столі, змушуючи мене здригнутися. На екрані — «Тато». Зітхаю й тягнуся до телефону. Говорити зараз не хочеться, але ігнорувати — ще гірше.

— Алло, тату.

— Дем’яне, добрий день, — голос батька, як завжди, рівний, спокійний, але з тією характерною ноткою контролю, від якої важко сховатися. — Ми з мамою вирішили влаштувати вечерю. Родинну. Хочемо бачити тебе… і Кароліну, звісно.

Я мовчу кілька секунд, ковтаючи роздратування. Кароліна й родинна вечеря — звучить як поєднання, приречене на фальшиву ввічливість і затягнуту виставу.

— Вибач, але я просто не розумію, навіщо? Ти ж знаєш, який зараз час, скільки справ та завдань у нас ще досі не виконано. — Намагаюся щось довести, але в той же час розумію, що все марно. 

— Навіть нічого не хочу чути, — одразу відрізає він. — На сім'ю час повинен бути завжди. 

— Ми ще поки не сім'я. — Зауважую я. 

— Офіційно? Поки що ні. Ось якраз сьогодні і вирішимо це запитання, — з посмішкою каже чоловік. — Нам вже онуків час бавити, а ви досі не одружені. 

Я стискаю щелепи, стримуючи коментар, який точно не варто озвучувати. З батьком сперечатися — все одно що говорити з кам’яною стіною.

— Тату, які діти? В нас зараз складний період. Я не думаю, що вечеря — найкращий момент для таких тем. 

— Саме тому це і найкращий момент, — перериває він різко. — У вас завжди складний період. То робота, то втома, то ще щось. А життя минає. Сім’я — це не тоді, коли зручно. Це коли потрібно.