Розділ 1

Емілія

— Ви, на співбесіду до Дем'яна Олеговича? — Запитує мене дівчина років двадцяти, на вигляд дуже приємна та мила. 

— Так, — тремтячим голосом говорю я. — Вибачте, трішки хвилююся. 

Я не дуже люблю нові зміни чи події у житті, мені складно пристосовуватися. Це завжди етап стресу, вагань, роздумів та безсоння. Як так склалося, що я працюю у сфері, де потрібно постійно комунікувати з людьми? Так склалися обставини,  які  , на жаль, не завжди грають нам на користь. 

Дівчина подарувала мені щиру посмішку та розуміюче кивнула. Не знаю, чи це в неї така робота і вимоги до спілкування з людьми, чи вона справді така щира. Але мені чомусь справді стало легше. 

— Не хвилюйтеся, — підтримала мене дівчина. — Я впевнена, що все пройде чудово. Дем'ян Олегович вимогливий, але й не безсердечний — його принципи завжди поєднуються з людяністю.

Я видихаю та продовжую чекати. Ненавиджу очікування — це найскладніше. Коли ти сидиш, і в голову вбиваються різні думки, сценарії та можливість подій. І за законом підлості, вони не є оптимістичними, а навпаки погіршують становище. 

— Можете зайти, — ввічливо запросила мене до кабінету та сама дівчина. — Вас чекають. 

Я вдячно киваю та підіймаюся. На мить мені здається, що підлога під ногами просто йде геть. Руки починають зраднецьки тремтіти, а мозок вимикається. Я заплющую очі, змушую себе зробити кілька глибоких вдихів і триматися. 

« Еміліє — ти все зможеш. Я вірю в себе. »

Заходжу до кабінету та одразу вдихаю свіжий запах кокосу з нотками ванілі й соснового дерева. Можу впевнено сказати, що це чудово вибір та найкращий аромат, який я чула. 

Сам ж бос сидів у кріслі та уважно переглядав документи. Збрешу, якщо скажу, що він не є привабливим. Одразу видно, що він часто відвідує спортзал та займається своїм тілом. Міцні руки, плечі та м'язи — вказують на це. Коротке темне волосся акуратно укладене, обличчя з чіткими рисами зберігало спокій, а сірі очі привертали на себе теж не малу увагу. 

— Добрий день, сідайте, — вказує він на вільне місце. — Отже, Емілія Андріївна? 

Я поспіхом вітаюся та сідаю на місце. 

— Так. 

Чоловік переглядає папку з моїми документами, не піднімаючи погляду.

— Резюме у вас доволі не погане, — зауважує він. — Але скажіть:  чому звільнилися з минулого місця роботи? 

Якщо я скажу, що це було за мої особистими обставинами, мені потрібно буде пояснювати, що саме за обставини? Чи можна буде обійтися без подробиць? 

— Так склалося життя та події, але загалом минула робота мене влаштовувала, як і я там. 

Чоловік декілька хвилин просто мовчить, щось обдумає, обмірковує та переглядає. Ці хвилини здавалися просто пекельної вічністю, а звук годинника вже розпочав дратувати. 

Дем'ян Олегович зупиняється на одному з рядків та робить здивоване обличчя, а після концентрує увагу на мені. 

— Так ви за освітою дизайнер - архітектор? — здивовано запитує він. — Чому не закінчили? Обставини? 

— Саме так. 

Коротко відповідаю та намагаюся не вдаватися в подробиці, а чоловік лише посміхається у відповідь. 

— Гаразд, ви прийняті. — він відкидається на спинку стільця, а я видихаю. — Можете вже завтра починати працювати. Олеся проведе вас у відділ кадрів та ознайомить з специфікою роботи. Вільні. 

Серйозно, ось так коротко і все? І не буде ось цього: « Вибачте, ми вам перетелефонуємо завтра» чи « Нам потрібно все добряче обдумати, чекайте дзвінка» ? 

З кабінету я не йшла, а вилітала на крилах щастя. Якщо чесно, я взагалі була впевнена, що не знайду роботу ось - так швидко, але ,напевно, у долі на мене інші плани. І я надіюся, що на цей раз вони правильні. Нехай, з труднощами, але правильні. 

Олеся провела мене у відділ кадрів, показала мій кабінет та трішки ознайомила мене з моїми обов'язками. Я не перший рік працюю на цій посаді, тому саму тенденцію я знаю, але все рівно уважно слухала та намагалася нічого не прогавити. 

— Ну що ж, рада вітати у нашій команді. — вона підморгнула мені. — Ти завжди можеш звернутися до мене та попросити допомоги, я завжди готова прийти на допомогу. 

— Дякую тобі. 

Ця дівчина молодша за мене на п'ять років, але впевненості та сміливості, у ній явно більше, ніж у мене. І мені здається, я вже знайшла собі тут нову подругу, або принаймі людину з якою можна буде випити горнятка кави. А на перший погляд, все було набагато гірше. 

Вже додому я приходжу вся на позитивних емоціях. Десь я пишаюся собою, що зробила цей маленький, але вже вагомий крок у моєму житті — почати нове життя. Зміни — це завжди страшно, але ще страшніше, коли ти у своєму житті нічого не змінюєш. 

Я готую собі вечерю. На плиті тихенько шкварчить сковорідка, наповнюючи кухню теплим ароматом прянощів і смаженого хліба. Ріжу овочі — помідори, огірки, кілька листків салату — і кладу їх на тарілку, намагаючись хоч трохи прикрасити цю просту страву. Чайник на задньому плані починає шуміти, і я автоматично заливаю окріп у чашку з ароматною м'ятою.

Мою рутину перебиває дзвінок телефону. Я посміхаюся, коли бачу, що телефонний дзвінок від мами. 

— Привіт, доню. — чую турботливий голос мами. — Як ти там? Була сьогодні на співбесіді? 

— Привіт, — посміхаюся та відчуваю, як мою шкіру огортає тепле відчуття. — Ма, не хвилюйся, я справді почуваюся чудово. Я знайшла собі роботу, все, як і планувала. Ти там як? 

— Ну ось, як за тебе не хвилюватися? — не розуміючи запитує. — Ти ж ще зовсім дитина... 

— Мені двадцять п'ять! 

Ми з мамою обоє складно видихаємо. Я розумію її, вона піклується за мене, хвилюю та сумує. Але я ж вже теж не маленька дитинка, яка потребує постійної опіки. Інколи, мене це дуже злить, але вчасно приходить розуміння, що все робиться з великої турботи. 

— В тебе, як справи? Як почуваєшся? — Вже починається моя черга піклуватися за маму. 

— За мене не хвилюйся. — одразу відмахується вона. — Сумую за тобою.