Глава 20. Голос

Наступного ранку мені подзвонив Антон. Я очікувала на черговий розклад чи інструкції, але його тон був іншим.

— Мілано, доброго дня. Марк просив дізнатися, що саме вам потрібно для виступу. Будь-який клуб у Києві, будь-яке технічне обладнання, будь-яка рекламна підтримка. Все буде організовано.

Я стояла з телефоном біля вуха, вражена масштабом. Він не просто дозволив мені виступити. Він давав мені карт-бланш. Він інвестував у мій талант, так само серйозно, як інвестував у свої технологічні стартапи. — Мені потрібен лише мікрофон, сцена і люди, які готові слухати, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів.

— Людей організуємо, — діловим тоном відповів Антон.

Наступні кілька днів я жила у творчому тумані. Я писала. Я викреслювала. Я ходила по квартирі, репетируючи перед Громом, який виляв хвостом, не розуміючи ані слова, але, здається, схвалюючи мою інтонацію.

Це був найскладніший матеріал у моєму житті. Я не могла розповідати старі жарти. Моє життя змінилося. Але я не могла і розповісти правду. Тому я вирішила розповісти правду про почуття, замаскувавши її під вигадку.

Я писала про абсурдність світу, де люди платять тисячі доларів за зім'яту консервну банку, називаючи її мистецтвом. Про світські розмови, де ніхто нікого не слухає. Про те, як дивно почуватися Попелюшкою, коли знаєш, що опівночі карета не зникне, а просто виставить тобі рахунок за амортизацію.

І я писала про нього. Не називаючи його імені. Я писала про знайомство з чоловіком, який розмовляє мовою алгоритмів і вважає емоції системним збоєм. Про те, як дивно намагатися розсмішити людину, у якої, здається, видалена функція сміху.

Одного вечора, коли я сиділа на підлозі в його пентхаусі, намагаючись підібрати правильний панчлайн, він підійшов і мовчки поставив поруч зі мною чашку мого улюбленого чаю. Він сів у крісло неподалік і занурився у свій ноутбук. Він не заважав. Він просто був поруч. Його мовчазна присутність надавала мені сил.

— Можна? — раптом наважилася я. — Прочитаю один жарт? Він кивнув. — Отже… Якось я сказала одному чоловікові, що у нього почуття гумору, як снігова людина. Всі про нього говорять, але ніхто не бачив. А він відповів: «Неточне порівняння. Існування снігової людини теоретично можливе».

Я з острахом подивилася на нього. Він не засміявся. Але в куточках його очей знову з'явилися ті самі зморшки. — Точно, — тихо промовив він.

І ця коротка, лаконічна оцінка була для мене ціннішою за будь-які овації.

День виступу настав. Марк обрав один з найкращих клубів міста. Коли я приїхала, там було повно людей. Антон, очевидно, постарався — у залі сиділи журналісти, критики, відомі блогери. Це був не відкритий мікрофон. Це був мій перший справжній сольний концерт.

Я стояла за лаштунками, і моє серце калатало так, ніби намагалося вирватися з грудей. Я шукала його поглядом у залі. І знайшла. Він сидів за столиком у найтемнішому кутку, сам. Так само, як і того першого вечора. Але цього разу все було інакше. Тоді він був моїм катом. Сьогодні — моєю єдиною опорою.

Мене оголосили. Я вийшла на сцену.

Світло софітів вдарило в очі. Я вдихнула. І почала говорити. Я говорила про все, що накопичилося в моїй душі. Про смішне і про сумне. Про фальш і про пошук чогось справжнього. Зал слухав, затамувавши подих. А потім вибухнув сміхом. Щирим, гучним, очищуючим. Вони розуміли мене.

І наприкінці, коли я вже збиралася йти, я зробила те, чого не планувала. — І наостанок, — сказала я, і мій голос раптом став тихим і серйозним. — Я хочу розповісти не жарт, а історію. Про те, як іноді двоє дуже самотніх людей, які живуть у абсолютно різних світах, можуть знайти спільну мову завдяки великому, сумному собаці. Про те, що довіра — це не функція, яку можна встановити. Її можна лише заслужити. І про те, що іноді найміцніша клітка — це та, яку ми будуємо самі для себе. І вийти з неї можна, лише коли хтось ззовні наважиться простягнути тобі руку.

Я закінчила. У залі на кілька секунд запанувала повна тиша. А потім він вибухнув. Це були не просто оплески. Це була буря.

Я вклонилася, і мої очі шукали лише його. Він не аплодував. Він не посміхався. Він просто сидів і дивився на мене. І в його погляді було все: подив, повага, ніжність і щось ще, щось нове і незвідане, від чого в мене перехопило подих.

Це був погляд чоловіка, який дивився не на актрису, не на фейкову наречену, не на ділового партнера.

Він дивився на жінку, яку, здається, тільки що по-справжньому побачив. І, можливо, навіть полюбив.