Глава 19. Спільники

Мій дотик був ледь відчутним, але він, здається, зруйнував останню крижану перепону між нами. Марк не відсторонився. До кінця вечора його рука на моїй талії відчувалася інакше — не як реквізит, а як тиха підтримка. Ми продовжували посміхатися, спілкуватися, грати свої ролі, але тепер ми робили це разом, як одна команда, об'єднана спільною таємницею.

Коли ми нарешті опинилися в машині, тиша, що запала, була на диво легкою. Вона не тиснула, не змушувала нервувати. Це була тиша двох людей, які занадто втомилися від слів і масок.

Першим її порушив він. — Про що ви пишете? — раптом запитав Марк, кивнувши на мій записник, який я поклала на сидіння поруч.

Я здивовано подивилася на нього. Це було перше питання, яке він поставив про мене. Про моє справжнє життя. — Жарти, — відповіла я чесно. — Думки. Спостереження. Раніше вони були переважно про бідність і дивні побачення. Останнім часом — переважно про лицемірство багатих людей.

Я очікувала, що він образиться або знову закриється. Натомість він лише задумливо кивнув. — І як, виходить смішно? — Виходить гірко, — гірко посміхнулася я. — А гіркота рідко буває смішною. Тільки правдивою.

Ми приїхали до пентхаусу. Коли я увійшла, мене ледь не збив з ніг радісний Грім. Він стрибав, виляв хвостом, тицявся мені в руки мокрим носом. Я опустилася на підлогу, обіймаючи його, і відчула, як напруга останніх годин повільно відступає. Тут, у цій квартирі, з цим псом, я відчувала себе більше вдома, ніж у власній оселі.

Марк стояв поруч, дивлячись на нас. Він скинув піджак і краватку, розстібнув комір сорочки. Втома робила його риси м'якшими, більш людяними. — Антон замовив піцу, — несподівано промовив він. — Залишитесь?

Піца. Таке просте, таке земне слово в цьому стерильному світі розкоші. Це було запрошення не для фейкової нареченої на світський раут. Це було запрошення для втомленої дівчини залишитися на вечерю. — Залишусь, — просто відповіла я.

Ми їли піцу прямо з коробки, сидячи на величезному дивані. Грім лежав біля наших ніг, щасливо погризуючи іграшку. Ми говорили. Про все і ні про що. Я розповіла йому про свою мрію виступити з сольним концертом у великому залі. Він розповів, що в юності мріяв не будувати корпорацію, а писати науково-фантастичні романи про інші світи.

Я дивилася на нього і бачила не мільярдера. Я бачила чоловіка, який колись про щось мріяв, а потім проміняв свою мрію на успіх. Чоловіка, який так само, як і я, іноді почувався самотнім.

— Чому ви погодилися на цей контракт? — раптом запитав він, і в його питанні не було докору, лише щира цікавість. — Мені потрібні були гроші, — чесно відповіла я. — Для мами. У неї проблеми з серцем, потрібна була операція. — Чому ви не сказали мені раніше? — насупився він. — Тому що це моя проблема, а не ваша. І тому що я не хотіла, щоб ви думали, ніби я намагаюся викликати жалість. У нас ділова угода.

Він довго мовчав, дивлячись на вогні нічного міста за вікном. — Це вже не просто ділова угода, Мілано, — тихо промовив він. — Здається, ми обоє це розуміємо.

В його словах не було романтики. Була лише констатація нового, дивного факту. Було вже пізно, і я почала збиратися додому. Коли я стояла біля дверей, він мене зупинив. На його обличчі був вираз, якого я раніше не бачила — суміш рішучості та невпевненості.

— Той виступ… у барі, — почав він. — Коли ви повернетесь на сцену?

Я завмерла. Це питання застало мене зненацька. Весь цей час він вимагав, щоб я грала роль, ховала свою справжню сутність. А тепер він питав, коли я знову стану собою.

— Я не знаю, — розгублено відповіла я. — Зараз у мене немає про що жартувати. Принаймні, весело. — Брехня, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — У вас є. Я чув їх сьогодні ввечері, у вашому голосі. Ви просто боїтеся.

Він підійшов ближче, і відстань між нами скоротилася до кількох сантиметрів. — Я хочу, щоб ви виступили. — Навіщо це вам? — Тому що я хочу побачити справжню вас. Не ту, що грає роль для моїх партнерів чи для преси. А ту, що не боїться говорити правду. Ту, яку я побачив того першого вечора.

Я дивилася в його очі й розуміла, що це — не чергове завдання. Це було щось набагато більше. Він, в'язень золотої клітки, хотів, щоб я, його тимчасова бранка, знову стала вільною.

— Добре, — прошепотіла я. — Я виступлю. — Я все організую, — так само тихо відповів він.

Я вийшла з його квартири, і в мене паморочилося в голові. Чоловік, який найняв мене, щоб я брехала всьому світу, тепер вимагав від мене абсолютної правди.

Наша дивна, фейкова історія кохання робила новий, непередбачуваний поворот. І я відчувала, що цей виступ на сцені стане вирішальним не лише для моєї кар'єри, а й для нас обох.