Глава 2. Фотографія

Ранок зустрів мене трьома речами: тупим головним болем, дзвінком від орендодавця, який я успішно проігнорувала, і великою пачкою грошей на кухонному столі. Гроші виглядали в інтер'єрі моєї скромної квартирки так само недоречно, як їхній власник у вчорашньому барі. Вони лежали поруч із недоїденою вчорашньою піцою, і цей контраст — хрусткі купюри і засохла пепероні — здавався найкращим описом мого поточного становища.

Я заварила найдешевшу розчинну каву, дивлячись на гроші, як на нездетоновану бомбу. Це було більше, ніж я заробляла за пів року. Спокуса була величезною: взяти їх, віддати борг за квартиру, допомогти батькам і на місяць забути про виступи перед порожніми стільцями. Але щось у цьому було неправильне. Це не були просто гроші. Це була плата. Тільки от за що? За провальний виступ чи за моє приниження?

Мої роздуми перервав пронизливий дзвінок смартфона. На екрані висвітилося «Оля Катастрофа». Моя найкраща подруга і колега по нещастю, така сама стендап-комік. Я відповіла, готуючись до чергової порції скарг на життя.

— Якщо ти дзвониш позичити гроші, то їх у мене... — почала я.

— Гроші? — перебила вона, і її голос був на октаву вищим, ніж зазвичай. — Міло, які гроші?! Ти що, ще не бачила? Відкрий «Зірковий кур'єр»! Негайно!

— Олю, я не читаю цю маячню. Що там, знову якась зірка розлучилася?

— Ти! Ти там! — верещала Оля в слухавку. — Ти і той твій похмурий мільярдер! Перша шпальта, Мілано! Пер-ша!

Моє серце пропустило удар. Руки похолодніли. Неквапливо, ніби боячись того, що можу побачити, я відкрила браузер і вбила в пошук назву жовтого видання.

Сайт завантажився, і на мене дивилося моє власне обличчя.

Фото було жахливим. Зроблене вочевидь прихованою камерою, розмите, темне. На ньому Марк виходив з дверей бару, а я йшла одразу за ним. Через невдалий ракурс і мою втомлену гримасу здавалося, ніби я щось роздратовано йому доводжу, а він, такий величний і спокійний, просто ігнорує мене. Ми виглядали як пара, що свариться після невдалого побачення.

Але найгіршим був заголовок, набраний величезними літерами:

«ТАЄМНИЧИЙ МІЛЬЯРДЕР МАРК ВПЕРШЕ ЗА РІК ПОМІЧЕНИЙ З ДІВЧИНОЮ! ХТО ВОНА, ЙОГО ЗАГАДКОВА СУПУТНИЦЯ?»

Я кліпнула. Потім ще раз. Може, я ще сплю?

«Загадкова супутниця»? Я? Дівчина, чия головна загадка на сьогодні — знайти дві однакові шкарпетки?

— Олю, це якась помилка… — прошепотіла я, гортаючи статтю. Текст був суцільною вигадкою: «Джерела, близькі до оточення мільярдера, повідомляють…», «Пара провела вечір у затишному закладі…», «Дівчина, ймовірно, з шоу-бізнесу…».

— Помилка, яка зараз на всіх сайтах країни? — істерично сміялася Оля. — Міло, ти хоч розумієш, у що ти вляпалася? Ти ж його вчора зі сцени поливала брудом!

Телефон у руці завібрував, сповіщаючи про ще один дзвінок. Номер був прихований.

— Олю, передзвоню, — кинула я і, вагаючись лише мить, прийняла виклик.

— Слухаю.

— Мілана Шевчук? — пролунав у слухавці незнайомий чоловічий голос. Спокійний, діловий, без жодної емоції. Такий самий, як у Нього.

— Так… А хто це?

— Моє ім'я Антон. Я дзвоню від імені Марка. — У моєму шлунку щось неприємно стислося. — Гадаю, ви вже бачили ранкові новини. У нас до вас розмова.

Це не було питанням. Це була констатація факту.

— Я… я не розумію, про що нам говорити. Це все непорозуміння.

— Ми теж так вважаємо. І хочемо обговорити, як його виправити. Автомобіль буде за вашою адресою за годину.

І перш ніж я встигла придумати хоч одне заперечення, у слухавці пролунали короткі гудки.

Я опустила телефон. Погляд метнувся від екрана з нашою фотографією до пачки грошей на столі. Це вже не було схоже на дивний збіг. Це було схоже на пастку. І я щойно почула, як вона зачинилася.