Пролог

Існувало лише три речі, які я ненавидів більше за неефективні алгоритми: публічність, людську ірраціональність і дрібні розмови. Сьогоднішній вечір подарував мені комбо з усіх трьох.

— Вони хочуть бачити стабільність, Марку, — голос Антона, мого керівника служби безпеки і єдиної людини, якій я дозволяв говорити мені «ти», звучав у динаміку автомобіля рівно й металево. — Для пана Сайто та його ради директорів репутація — це такий самий актив, як і капітал. Вони інвестують не в код, а в людину.

— Людина — це змінна, Антоне. Ненадійний актив, — відрізав я, дивлячись на розмиті вогні нічного Києва, що пропливали за тонованим склом.

— Тоді їм потрібна ще одна «змінна», яка доведе вашу надійність. Дівчина. Або хоча б її видимість. Вони вважають відлюдькуватого генія небезпечним. А от геній, у якого є дівчина… це вже милий дивак. Ексцентрик.

Я стиснув пальці. Абсурд. Моя імперія, побудована на найчистішій логіці, на бездоганних лініях коду, що захищали дані половини світових корпорацій, залежала від такої архаїчної дурниці, як мій сімейний стан.

Папараці, які чергували біля мого офісу останні два тижні, лише погіршували ситуацію. Кожен мій крок аналізували, кожну фотографію обсмоктували в пресі. «Загадковий мільярдер», «відлюдник», «крижаний принц IT». Усе це створювало образ нестабільності. Вразливості.

— Зупини тут, — раптом наказав я водієві.

Автомобіль плавно загальмував у темному провулку.

— Марку? — запитав Антон по гучномовцю. — У нас ще зустріч…

— Скасуй. Мені потрібне повітря.

Я вийшов з машини, ідеально стерильного середовища, у хаос нічного міста. Запах вологого асфальту, далекий гул проспекту, криклива неонова вивіска над якимись дверима: «Проміжний фініш».

Ідеально. Місце, де мене ніколи не шукатимуть. Місце, настільки далеке від мого світу, наскільки це взагалі можливо.

Я увійшов усередину. Напівтемрява, запах пива і чогось солодкого. Декілька сонних відвідувачів біля бару. І сцена. А на ній — вона.

Дівчина в простих джинсах і футболці, що стояла у світлі єдиного прожектора. Вона щось говорила, і у відповідь їй була майже повна тиша. Невдача. Провал. За всіма метриками, її виступ був катастрофою.

Але вона трималася. В її позі не було поразки, лише виклик. В її очах, навіть з моєї відстані, горіла якась уперта, нелогічна енергія. Вона була повною протилежністю всьому, що я цінував: галаслива, хаотична, емоційна.

Вона була ідеальною змінною для спостереження.

Я пройшов до центрального столика і сів.