ЄВА ЄВГЕНІВНА

«You’re All I Want» від «Cigarettes After Sex».

Кращої музики годі й вигадати, коли у сонному вранішньому суботньому парку я, з’їдений порожнечею, зовні проіржавілий, пустий зсередини, незграбно плентаюсь байдуже куди.

Так голосно мовчать перехожі. Так боляче впивається телефон у руку. Зовсім немає сил, і я гепаюсь на стареньку лавку, що зринула казна-звідки попід тополею.

Вмикаю телефон. Отримую повідомлення. Бозна скільки від Стеши. Потім відкрию. Одне «скільки ще талантів…» з невідомого номера. Одне «передзвони» від Веселки. Два від Єви Євгенівни… Дзвінок… 

– Нарешті. Не знаю, що у тебе сталося. З тобою все в порядку?

– Так.

– Ти де?

– В парку біля Дніпра.

– Чекай на парапеті. Буду за 20 хвилин.

Єва Євгенівна була призначена нашою класною керівницею лише у квітні минулого року, коли попередня класна, Олена Іванівна, неочікувано звільнилась. До того Єва Євгенівна встигла пропрацювати в школі лише неповні два роки, прийшовши до нас одразу після університету. 

Молода, приваблива, сучасна і весела вона, як і Веселка, одразу прийшлася не до смаку багатьом колегам, але на відміну від неї, Єва Євгенівна якимось чином швидко зуміла порозумітися навіть із найбільш заскорузлими вчителями нашої непрогресивної школи. 

Навчання з приходом Єви Євгенівни стало цікавішим і веселішим. Її методика була сучасною, нетиповою, а сама Єва Євгенівна була найкращою рекламою для предмету зарубіжної літератури. 

Ніхто не хотів запізнитися на урок, який починався з прослуховування «Der Komissar» від «Falco», бо ми обговорювали «Маргаритко, моя квітко» австрійки Крістіне Нестлінгер. Коли ж ми вивчали «Собор паризької богоматері», то на кожному уроці у повітрі класу ледь вловимо витав запах Chanel, а на першій парті на нас чекали трюфельні цукерки. Окремі уривки «Убити пересмішника» американки Харпер Лі ми читали в оригіналі під супровід «Come a Little Closer» від «Cage the Elephant», а замість цілої книги подивилися екранізацію. Ми вигадували реп для «Пігмаліона» Бернарда Шоу і знімали блог про «Мандри Лемюеля Гуллівера» Джонатана Свіфта.

Її предмет складався із дрібниць і символів, явних, яскравих, відчутних, сильних, а іноді невловимих, майже непомітних, прозорих, непоказних, але таких цікавих і точно не прописаних у навчальних планах.

Вона було особливою на уроках, веселою і відкритою на перервах, професійною в учительській. Хлопці зі старших класів дивилися на Єву Євгенівну з цікавістю, але жоден з них ніколи не дозволив собі вульгарності на її адресу, надто після її призначення класним керівником. 

Завжди зі смаком одягнена, з посмішкою і у піднесеному настрої – здавалося, у неї зовсім немає проблем, вона легка, ефірна і зараз злетить у небо, лиш повітря у слід бринітиме в такт «We Are the People» від «Empire of the Sun».

Я не знав нічого про її особисте життя, лише те, що Єва Євгенівна була незаміжня, обручку не носила. У неї не було профілю в Інстаграм або ж вона вела його під іншим ім’ям. Вона водила авто, слухала електронну музику і поп, регулярно бігала, ходила з подругами на вечірки, виставки і в кіно. Єва Євгенівна вживала корисну їжу і пила каву без цукру. Користувалася якісною і дорогою косметикою, мала чудовий манікюр. Я нічого не знав про те, де і з ким вона жила.

… Дзвінок…

– Ти де?

– Остання лавка біля парапету. Центральна алея.

– П’ять хвилин. 

Вона з’явилася раніше. Як завжди легка, у сірому спортивному костюмі і білосніжних кросівках вона підійшла і сіла поруч. На мить мені здалося, що ми сотні років були найкращими друзями, тисячу літ знали один одного, і я відчув легкість травинки, білої хмари на небі, піску у сандалях, коли виходиш із пляжу. 

Повернення в реальність зрезонувало з її голосом:

– Розкажеш?

Але що я міг їй відповісти? Тиха і спокійна меланхолія, коли відчуваєш величезне і чорне ніщо, коли можеш написати найсумніші рядки, коли можеш збагнути, як в’яне квітка, але не можеш пояснити свого глибокого смутку, бо навіть якби й міг, ніхто б цього не зрозумів. 

Учора мені здалося, що я стою на краю прірви. Питання, що наче заганяло мене у глухий кут: божевільний я чи все навколо мене? І мені легше було повірити в те, що я знавіснів, ніж заглянути в очі дійсності. 

Лейла зникла через мене. Стеша крає мені серце. Берта його розриває. Дивно навіть, як може боліти серце через те, що хтось на тебе не глянув! Це, мабуть, і є справжнє життя: хтось завжди любить сильніше, ніж люблять його, і колись наступить момент, коли хочеться знищити те, що любиш, щоб воно тебе більше не мучило. 

Сьогодні у парку на лаві, на самоті, я відчув себе менш самотнім, ніж учора, але зрозумів, що не можу зробити вибір. Я відчув все що завгодно, крім характеру їх забути. І це найгірший спосіб сумувати – любити кожну із них і розуміти, що ніколи не буду з жодною.  

Та хіба таке поясниш? Я ледве вичавив з себе:

– Мені стало зле. Зараз нормально. 

Якийсь час Єва Євгенівна мовчки дивилася на мене, примружившись. Я відчував це шкірою, хоч і не підводив очей. Тиша навколо нас була не більшою, але і не меншою за тишу всередині мене.