СТЕША

«I Might Be Wrong» від «Radiohead».

Бронхіт, думав лікар, а так і було. Телефон Лейли більше не вмів приймати дзвінки, а мій невпинно мовчав. Та ні ж – мені дзвонила Стеша, і десятки разів телефонна вібрація безшумно забиралася до мене у самісіньке серце, запалюючи полум’я надії – побачити напис «Лейла» на екрані.

Але все ж таки він згоряв написом «Стеша», так і не давши запалу вибухнути, а у всій грудній клітці розсипалися іскри неспокою, випалюючи те, що знаходиться ліворуч і трохи до центру.

Я знав усе, що сталося зі Стешею за цей тиждень: що вона одягала, з ким говорила на перервах, яку музику слухала, що читала, де була, і як звати того хлопця в кафе, який кокетував з її мамою. Зрідка я кидав їй що-небудь у відповідь, але жодного разу не взяв слухавку, а Стеша все продовжувала писати. Вона була настільки ж наполеглива, наскільки Кафка ненавидів свого батька.

Серед днів мені дзвонила Єва Євгенівна, і як справи, ну що ж ти так, давай-давай, одужуй, ага, все, як і раніше, всі чекають, а скоро конкурс декламаторів, ну так, вибрали, треба готуватися, чекаємо.

А понеділок був тьмяним. Вибравшись із фортеці моєї квартири, я підставив плечі в'язкому потоку снігових куль, які наскрізь пробивали чорноту моєї куртки, що так ніжно обнімала мене вперше після хвороби.

У класі вже було повно народу. Я посміхався і посміхалися мені, тиснули руку, жартували. Стеша мовчки сиділа за нашою партою, дивилася в мене очима, а світле довге волосся заважало, і вона поправляла його лівою рукою.

Дзвінок змусив нас розмовляти пошепки. Стеша базікала цілий урок і я не відривав погляд від її губ, але думав зовсім про інше. Вона дуже мила, така добра, спокійна, справжня, така гарна, а я не міг дочекатися перерви, щоб чкурнути до класу Лейли. Мої думки розмовляли зі мною голосом Стеши: «Куди йдеш? Піду я з тобою, знову загубишся і захворієш на тиждень». Смішна вона. Ми спустилися сходами на другий поверх, а потім повернули ліворуч, пройшли прямо коридором і біля кабінету Лейли зупинилися.

– Ти до кого?

– До Лейли.

Стеша закусила нижню губу. Дурний момент, але сама напросилася. Я зайшов до класу.

Лейли не було уже тиждень. Однокласники сказали, мабуть, захворіла. З нею часто таке – ходить коли хоче. З нею часто таке… Чи часто таке?

Мовчазна Стеша чекала на мене біля вікна поруч з класом Лейли. Я підійшов і сів.

– Немає у школі?

– Ні.

– Ти чого такий сумний? Це через неї? – Стеша дивилася такими очима, що годі було в них викупатися.

– Ні.

– А що тоді?

– А нічого. Це я через погоду! А може, через прапор Сенегалу! Через неправильні дроби! Через Radiohead! Просто так!

Стеша піднялася з підвіконня і пішла. Світле волосся гойдалося в такт її кроків, вона вислизала з очей у глибині коридору, впевнено і твердо, а я, немов у тумані, дивився на вулицю в снігу і слухав трель дзвінка. Холодно.

Я наздогнав її на сходах між другим і третім поверхами. Стеша дивилася широко розплющеними очима в мої губи, а що я? Я лише поцілував її.

На уроці вона включила для мене «Animal Attraction» від «She Wants Revenge» і посміхалася, посміхалася, дивилася в мене примруженими очима, а потім знову відводила погляд, щоб через кілька секунд повернути його на місце, туди, де трохи стерта була межа між загадковістю і грайливістю, де значуще і важливе поступалося місцем простому, такому милому і доброму. Я притискав навушник рукою, мовчав і дивився в її блакитні очі, а невидима музика співала мені мелодію спокою.

Я все ще нічого не розумів: не розумів, де Лейла, не розумів, що зі мною, не розумів, хто я і чого хочу... Що відбувається довкола і де у всьому цьому я? Що таке це я? Чому все так складно та заплутано? Лише в'язка тиша була мені відповіддю, лише густі хмари за вікном наближали вечір і шепотіли про дощ.

Після уроків ми пішли до Веселки. Стеша не відставала від мене ні на крок: вона посміхалася, і мені ставало легше, вона невтомно щебетала про якісь дрібниці, а я мовчав і уважно дивився в її красиві блакитні очі. Там, десь у їхній глибині вона вкривала мене ковдрою своєї постійності та спокою, вкривала так, що ставало нестерпно жарко, і струмками вздовж спини стікав піт. А коли вони наповнювалися сльозами, мені хотілося обійняти її за плечі і мовчати, мовчати в її кучеряве абрикосове волосся, притискаючись до нього підборіддям, смикаючи локони вихилястими пальцями, вдихаючи запах ранкового шампуню.

Веселка сказала, що я маю підготувати один вірш, один уривок у прозі і щось на свій вибір, адже конкурс декламаторів уже у п'ятницю.

У четвер, у середу та у вівторок я не був у школі.

У вівторок, прокинувшись поранений нічним холодом, без ковдри і надії на сонце, не згадавши жодного нічного кошмару, я побіг на кухню, щоб мовчки з'їсти свої тости з джемом і кавою. Зима, що наближається, здавалася мені старою знайомою: ось ще день і я покличу її в гості, мовляв, що ти, досить мерзнути у мене за вікном, заходь, візьми рукавиці і шарф ...

І весь день я провів у парадного Лейли: я чекав, коли вона вийде і скаже, що весь тиждень хворіла, що все так просто і ясно, і немає ніяких загадок, і пішли до школи, змерз зовсім. Вона не вийшла: ні в зеленій шапці зі старим собакою на довгому повідку, ні в гарному чорному костюмі з краваткою і сумкою в руках, ні під руку з сивим чоловіком у сірих штанях і такими ж очима, ні тримаючи в руці коричневий шкіряний портфель, ні з шоломом для їзди на мотоциклі, ні на високих підборах у ліловій сукні.