ЛЕЙЛА

Ми не бачилися три з половиною місяці, а вона все ще могла викликати в мені якісь почуття, ба навіть одним повідомленням. Увечері я намагався згадати, коли ми з нею говорили востаннє або хоча б у що вона була одягнена, але нічого не виходило. Наче й не було її зовсім. Я ніколи не був у неї вдома, як і вона у мене, хоча багато разів проводжав Лейлу до будинку, де жила її бабуся. Там у дворі ми сиділи на лавці або гуляли у сквері неподалік.

Майже завжди вона носила одну зачіску – чубчик і стягнуте гумкою світле волосся, що раз у раз падало на її великі і завжди веселі очі. Зовні приваблива, вона була вродлива і всередині: Лейла захоплювалася малюванням, грала на фортепіано, співала у хорі, займалася аеробікою, писала вірші, брала участь у суспільному житті школи, писала для шкільної газети і була головною активісткою. Занадто багато збігів у наших інтересах, щоб ми могли часто зустрічатися: ось уже рік я обіймав посаду президента школи, а вона була моєю заступницею, я був головним редактором шкільної газети, а вона моїм основним кореспондентом, я очолював журі шкільного конкурсу талантів, а вона брала у ньому участь. І не дивлячись ні на що, чи то через свої п'ятнадцять років, чи то з інших причин Лейла залишалася для мене недоступною. Ну і що з того, що ми часто гуляли та навіть цілувалися? Все одно я був Місімою в імператорському палаці з занесеним, але не доправленим до місця призначення мечем, я був Кубриком, але так і не розповів правду про Місяць, я був Томом Йорком, але розучився співати.

У коридорі, який веде до сходів та кабінетів молодших класів, не було жодного учня. Стук моїх туфель розлітався луною по стінах і стелі, відбивався від шибок і осідав на запорошеному листі вічнозелених рослин, що стояли по кутках. Я спізнився на перший урок, і мені зовсім не хотілося йти до себе в клас на історію – краще зайти до Веселки і поринути у море її історій, повне одягу, журналів, фільмів про кохання і пісень по радіо. До того ж сьогодні вона мала вперше вийти на роботу після лікарняного.

На другому поверсі я повернув зі сходів ліворуч і пішов у бік кабінету Веселки, відчинені двері якого знайомо рипіли у тиші першого уроку.

Веселка сиділа на дивані, пила каву і читала якийсь журнал, у колонках плеєра тихо звучала «Sixty Eight» від «BB Brunes».

– Вітаю! Нарешті ви до нас повернулися, – я завмер у дверях, а моя посмішка – на обличчі.

– Привіт! Заходь, чого стоїш? Уроку немає?

– Є, але я спізнився. І не хочу йти туди!

– Ну добре. Каву будеш?

– А ви зробите?

– Ну, я ж пропоную.

Я сів на диван, сумку поставив поряд. Веселка крутилася біля кавового апарату, одягнена у все чорне – її улюблений колір.

– Що тут новенького сталося, поки мене не було? – Веселка обернулася і разом із запитанням кинула у мене усмішку. Вона потрапила прямо мені на обличчя, посмішка ляпкою розтеклася по щоках і підборідді, набула форми губ і розтягнулася наскільки змогла. – До речі, на ось, поки подивися, – Веселка, не чекаючи відповіді, простягла мені аркуш паперу, розпорядження директора, у якому вона дає дозвіл на звільнення від занять учнів, задіяних у міському конкурсі декламаторів серед школярів. Залишалося лише вписати потрібні прізвища.

– Це цікаво. А хто піде? – я підняв очі на Веселку. Вона закінчила з кавою і подала мені невелику червону філіжанку.

– Дякую.

– На здоров'я, – вона лукаво усміхалася мені у відповідь. – Це щоб був бадьорим і не спізнювався. Веселка узяла з дивана журнал і сіла за робочий стіл. – Не знаю, хто піде, ще не обрали. Ти сьогодні на Раді школи це питання поруш, нехай у класах розкажуть потім. Я так розумію, директорка сама обиратиме, за результатами творів «Як я провів літо».

– Ах, ось що.

Я обхопив філіжанку долонею і потроху сьорбав смачну каву. Веселка продовжувала читати журнал, повільно перегортаючи сторінку за сторінкою, інколи навіть більше.

– Ну як? – Вона дивилася мені в очі.

– Дуже смачно. Дякую.

Одночасно зі мною заговорив і дзвінок. Він сказав, що йому було самотньо всі ці сорок п'ять хвилин, що він на когось чекав на сходах і на верхніх поверхах, потім спустився вниз, але цього когось не було і там, він шукав у їдальні, в коридорі та бібліотеці. Порожньо. Потім він зневірився і кинувся дзвонити про свою біду.

Сьогодні четвер і після першого уроку у кабінеті Веселки зазвичай відбувається засідання Ради школи. Зараз тут стане людно, зовсім скоро, ось… Із галасливого черева коридору з'явилися перші представники Ради, двоє дівчат з паралелі восьмих класів. В руках блокноти, сміючись, вони підійшли до Веселки і, не зговорюючись, поцілували її в обидві щоки одночасно; розмовляючи, сіли за сусідні стільці біля довгого столу посередині кабінету, повернувшись до мене, привіталися. Я зайняв своє місце у самому центрі стола, навпроти Веселки, і дивився на тих, хто заходить. Ось малюки, мабуть, п'ятий клас, раніше ніколи не бачив. А це з дев'ятої. Де ж Лейла? Ще один із дев'ятого. Одинадцятикласниця. Поки що нікого. Ага, це з моїх – десяті класи. Мабуть, її не буде.

– Мабуть, починай, – Веселка дивилася на мене.

– Усім доброго ранку, – я дивився одночасно у кожне обличчя. – Усіх вітаю із першим засіданням Ради школи цього року. П'ятикласників особливо радий бачити на їхніх перших зборах, – я підморгнув дівчині з п'ятого класу, яка сиділа на протилежному кінці столу. – Скажу так – буде цікаво. Продовжимо видавати нашу газету та створюємо журнал: назву, формат, періодичність та інше обговоримо на летучці редакції у п'ятницю. Хто не пам'ятає чи ще не знає, – я знову підморгнув маленькій п'ятикласниці, – завтра тут же після шостого уроку. – Вона не відводила від мене очей, постійно щось писала і дуже уважно слухала. Веселка дивилася у журнал. – Крім того…